Карасьов Володимир Сергійович
Володимир Сергійович Карасьов (25 травня 1934, Рокитне — 18 травня 1993, Київ) — український науковець-матеріалознавець радіаційного напряму, фізик-ядерник, інженер-технолог. Доктор фізико-математичних наук (1985), професор (1988). Розробник радіаційно стійких матеріалів для потреб атомної енергетики, фахівець з розвитку ядерного реактора ВВР-М, ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи. Понад 20 років — науковий співробітник Інституту ядерних досліджень АН УРСР (1970—1993), з яких 16 років — завідувач відділу радіаційного матеріалознавства. Перший директор Міжгалузевого науково-технічного центру «Укриття» (1992—1993). Автор понад 200 наукових робіт[1]. ЖиттєписНародився 25 травня 1934 року в селі Рокитне на Київщині. У 1956 році закінчив теплотехнічний факультет Київського політехнічного інституту. Відтоді ж — науковий співробітник дослідно-конструкторського бюро «Гідропрес» (Подольськ)[2]. У 1959 році повернувся до Києва, де обійняв посаду наукового співробітника Інституту фізики АН УРСР. В Інституті, зокрема, досліджував ядерні реакції з альфа-частинками[3]. З 1962 року — головний інженер лабораторії радіаційного матеріалознавства, з 1966 року — головний інженер ядерного реактора ВВР-М. Під керівництвом Володимира Карасьова створена експериментальна база та лабораторія з «гарячими» камерами[4]. У 1970 році став одним з перших співробітників Інституту ядерних досліджень АН УРСР. Понад 20 років розробляв радіаційно стійкі матеріали для потреб атомної енергетики. З 1977 року — завідувач відділу радіаційного матеріалознавства[5]. У 1982 році нагороджений премією Ради Міністрів СРСР — «за розробку комплексу обладнання для високотемпературних прискорених досліджень міцнісних властивостей конструкційних матеріалів у різних середовищах та впровадження результатів досліджень у вироби нової техніки». У 1985 році захистив дисертацію та здобув науковий ступінь доктора фізико-математичних наук, через три роки затверджений у вченому званні професора[2]. ![]() З 1991 року — член складу I скликання Національної комісії з радіаційного захисту населення України. Через рік, за рекомендацією професора Віктора Бар'яхтара, призначений генеральним директором новоствореного Міжгалузевого науково-технічного центру «Укриття» (МНТЦ «Укриття»). На цій посаді встиг пропрацювати менше року, розпочав роботу над перетворенням ізоляційної споруди «Укриття» на екологічно безпечну систему, над зняттям з експлуатації енергоблоків ЧАЕС[4]. Помер від наслідків роботи у Чорнобильській зоні, за тиждень до 59-го дня народження, 18 травня 1993 року[6]. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49а, 50°25′1.73″ пн. ш. 30°30′4.94″ сх. д. / 50.4171472° пн. ш. 30.5013722° сх. д.). Наукова діяльністьАвтор понад 200 наукових робіт. Член наукової ради з проблеми «Радіаційна фізика твердого тіла» Академії наук СРСР та секції «Фізика твердого тіла» Академії наук УРСР. Член редакційної колегії збірника «Питання атомної науки і техніки» серії «Фізика радіаційних ушкоджень і радіаційне матеріалознавство»[1]. Під час Чорнобильської катастрофи брав участь у ліквідації її наслідків, діагностував післяаварійний стан 3-го блоку ЧАЕС, виконав роботи з прогнозування його подальшої експлуатації. Під керівництвом Володимира Карасьова МНТЦ «Укриття» створило необхідну технічну базу, здійснило роботи з забезпечення безпеки об'єкта[4]. За рік після катастрофи надав свої коментарі щодо виконаної роботи в Чорнобилі та причинах трагедії колезі Борису Малиновському, які автор опублікував в 2001 році, в книзі «Академия наук Украины в дни Чернобыльской трагедии». У великій розповіді Володимир Карасьов розповів, серед іншого, наступне[6]:
Науковий доробок (частковий)
Примітки |
Portal di Ensiklopedia Dunia