Країна Моксель, або Московія
«Країна Моксель, або Московія» — роман-дослідження[2] Володимира Білінського на історичну тематику в трьох томах, де на основі російських та закордонних історичних джерел автор намагається спростувати офіційну версію історії Росії. Білінський критикує тези частини російських і радянських істориків, згідно з якими Київська Русь — колиска трьох слов'янських народів, висуваючи натомість твердження, що походження російської нації пов'язане не зі слов'янами, а з угро-фінськими та тюркськими народами[3]. У 2011 році книгу відзначено премією ім. Івана Франка в номінації «За найкращу наукову роботу в інформаційній сфері»[4]. ВиданняВперше тритомник видано Видавництвом імені Олени Теліги в 2006 році російською мовою під назвою «Страна Моксель, или открытие Великороссии». Йому передували публікації Володимира Білінського в періодичних виданнях, книжки «Страна Моксель» (2002) та «Открытие Великороссии» (2004). У 2008 році тритомник видано українською мовою під назвою «Країна Моксель, або Московія». У 2011 році за видання «Країна Моксель, або Московія» Держкомтелерадіо визначив Володимира Білінського лауреатом премії ім. Івана Франка в номінації «За найкращу наукову роботу в інформаційній сфері».[5][6][7] Загальна характеристикаУ своїй трилогії «Країна Моксель,[8] або Московія» Володимир Білінський стверджує, що такі відомі російські імперські історики, як Карамзін, Соловйов, Ключевський створили міфологію великоросійської держави, і зокрема твердження, за якими[9]:
Книга першаПрологом книги слугує цитата:
Перша книга складається з чотирьох частин:
У цій книзі спростовуються міфи і про Олександра Невського, і про Куликовську битву 1380 року та князя Димитрія Донського. Доводиться, що панівна боярська еліта князівства Московського формувалась за часів Золотої Орди з татар-переселенців. Книга другаДруга книга складається з трьох частин:
Перша частина книги спростовує московський міф про слов'янське походження великоросів. Автор вказує, що цьому свідчать давні історики, топо- і гідроніміка Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія.[11] Друга частина присвячена головному міфу імперії — про належність так званих Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель упродовж IX–XII століть Великому Київському князівству.[11] Доводиться на підставі достовірних джерел, що літопис Нестора Літописця «Повість минулих літ» дійшов до нас лише у сфальшованому вигляді, і що фальшуванням його та інших літописів займалась спеціальна комісія під особистим контролем імператриці Катерини II. Також наводяться додаткові докази того, що Куликовська битва 1380 року не принесла визволення Московському князівству від Золотої Орди, бо і в 1477 році в московському кремлі знаходилась резиденція ханського баскака — збирача данини і наглядача за діяльністю князя. Книга третяТретя книга складається з двох частин:
Перша частина розповідає про фальшування історії XVII–XVIII століть, вчинене династією Романових. Цим фальшуванням займались найкращі уми Російської імперії разом із її володарями.[11] У другій частині коротко викладено, що приховували московити у своїй історії після 1238 року.[11] Приділено увагу питанню мови: є свідчення, що для великої частини «російських» селян наприкінці XIX століття рідними мовами були угро-фінські мови, а не російська. Сама ж російська мова виникла на базі церковно-слов'янської (староболгарської) мови, яку нав'язували місцевому населенню Православна Церква й влада. Основні тезиПривласнення Росією історії Київської РусіСтворюючи Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана Грозного, було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною II, яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина II створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини II і графа Шувалова. Діяльність комісії була засекречена і тривала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали — знищені. В результаті історія Російської держави була повністю переписана в інтересах Російської імперії, і її основою стала історія Київської Русі. Протягом століть, особливо з початком XVI ст., пропагувалось, що Російська держава і російський народ беруть початок від Київського князівства. Російські вчені відтоді й дотепер стверджують, що починаючи з IX століття, фіно-угорські племена європейської частини теперішньої Росії поступово асимілювалися слов'янськими колоністами, пізніше вихідцями із Київської Русі. Згідно з археологічними даними, ареал розселення угро-фінських племен у східній Європі залишався незмінним протягом 2 тисяч років. В. Білінський на підставі археологічних та історичних даних заперечує масовість переселення слов'ян з території нинішньої України і пояснює русифікацію угро-фінських та тюркських народів Росії спеціальною державною політикою імперії та діяльністю Руської Православної Церкви протягом останніх 300 років. В. Білінський виявив джерела, які свідчать про те, що велика частина «російських» селян наприкінці XIX століття вільно говорила угро-фінськими мовами, про що він написав у 3-ій книзі. Більше того, на початку XX століття у Ленінградській області була спроба народу вепсів утворити автономну республіку, однак усіх тих політичних діячів-вепсів було знищено радянською владою шляхом репресій. В. Білінський доводить, що фактичне змішування культур почалось не за часів Київської Русі, а з XV–XVI століття, після відвоювання Великим князівством Московським від Литовсько-Руської держави слов'янських земель Чернігово-Сіверщини (1500–1503), Смоленщини (1514), і завоювання автономних міст-держав Великого Новгорода (1478–1488) та Великого Пскова (1507). Тоді істориками зафіксовані перші депортації слов'янського населення до Московії. При цьому В. Білінський не заперечує культурного обміну між слов'янами та угро-фінами біля Великого Новгорода та Великого Пскова з часів Київської Русі, однак не вважає ці процеси настільки масштабними, щоб вони самі собою могли поширитися на всю територію Центральної Росії. Завершальну фазу русифікації угро-фінів він пов'язує з епохою СРСР, коли на початку XX століття до РСФСР були приєднані етнічні українські землі — Воронезька, Курська, Білгородська області, Кубань; а також мільйони українців були депортовані до Сибіру. Всесоюзна політика русифікації через загальну середню освіту завершила справу. Уряд СРСР продовжував нав'язувати суспільству та всьому світу сфальшовану в Російській імперії історію Росії та Русі-України, хоч і в дещо модернізованому вигляді.
Відгуки
Історик, археограф, член-кореспондент Національної академії наук України Я. Р. Дашкевич:
Академік Національної академії наук України історик радянської школи П. П. Толочко, який є членом «Всесвітнього російського народного собору», з приводу нагороди Білінського премією ім. І. Франка, написав президентові В. Ф. Януковичу відкритого листа, в якому просив скасувати на його думку необмірковане й скандальне рішення про присудження державної премії. Він розкритикував автора і методи його роботи.
В своїй загальній негативній оцінці книг Белінського П. Толочко не вказує, які саме конкретні тези в працях Белінського не відповідають дійсності. Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський про Білінського та його твір:
Див. такожПримітки
Посилання
Відео:
Текст видання в електронному вигляді:
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
