Лебедь Олександр ІвановичЛебедь (по-батькові Лебідь) Олекса́ндр Іва́нович (нар. 20 квітня 1950, Новочеркаськ, Ростовська область — заг. 28 квітня 2002, поблизу селища Арадан, Єрмаковський район, Красноярський край) — російський державний і військовий діяч, Секретар Ради Безпеки Російської Федерації (1996), генерал-лейтенант (1992), губернатор Красноярського краю (1998—2002). ЖиттєписРаннє життяНародився 20 квітня 1950 року в сім'ї робочих. Батько, Іван Андрійович Лебедь (1912—1978), народився в селі Терни Недригайловського району Сумської області України. Був судимий і отримав 5 років таборів за два запізнення впродовж тижня[1]. Мати, Катерина Григор'ївна Максякова (1926—2014), народилася в Рязанській області. З 1930 року жила в Новочеркаську і все життя пропрацювала у міському телеграфі[2]. В 1962 році Олександр Лебедь став свідком розстрілу демонстрантів на площі Новочеркаська[3]. Після закінчення школи намагався вступити до льотного училища, проте не пройшов медичну комісію через перевищення допустимого зросту в положенні сидячи. Військова службаУ 1969 році вступив до Рязанського вищого повітряно-десантного командного училища, яке закінчив у 1973 році. Після закінчення навчання залишився служити командиром учбового взводу, потім — роти[4]. З листопада 1981 року перебував на службі в Афганістані. Командував першим батальйоном 345-го окремого парашютно-десантного полка. Брав участь у Ніджарабськой операції, де дістав поранення в ноги. Після одужання повернувся до служби[5]. 12 червня 1982 року достроково отримав звання майора. Через місяць, 11 липня, був відправлений для оформлення документів для вступу до Військової академії імені М. В. Фрунзе, яку закінчив з відзнакою у 1985 році. З березня 1988 року — командир 106-ї повітряно-десантної дивізії, з якою брав участь в бойових зіткненнях і «миротворчих» акціях, зокрема в придушення антирадянських демонстрацій в Тбілісі (квітень 1989) і Баку (січень 1990). Попри те, що, як заявляється, він відмовлявся використовувати силу проти демонстрантів[6][3], також стверджується, що саме Лебедь керував спеціальними загонами під час заворушень в Тбілісі, які використали проти демонстрантів саперні лопати і сльозогінний газ[7][8]. У січні 1990 році парламентська комісія Азербайджана назвала Лебедя людиною, що віддав наказ відкрити вогонь по мирних людях в Баку[8]. Під час землетрусу в Вірменії 1988 року частина Лебедя надавала допомогу потерпілим від стихійного лиха. 17 лютого 1990 року отримав чин генерал-майора. Під час серпневого путчу 19 серпня 1991 року, виконуючи наказ ДКНС, разом з батальйоном тульских десантників взяв в оточення будівлю Верховної Ради РРФСР, проте вже на наступний день перейшов на бік Бориса Єльцина[9]. Збройний конфлікт в Придністров'ї23 червня 1992 року під псевдонімом «полковник Гусєв»[10] генерал Лебедь прибув до Тирасполя з інспекційною поїздкою від Міністерства оборони Росії, маючи розширені повноваження на придушення розвитку конфлікту, оскільки офіцери штабу армії з 23 червня 1992 року відмовилися підкорятися генералу Ю. Неткачову, звинувативши його в роботі на Міністерство оборони Республіки Молдова. З 27 червня 1992 року Лебедь був назначений командиром 14-ї гвардійською загальновійськовою армією, що дислокувалася в Придністров'ї[11]. В ніч проти 8 липня 1992 року армія Лебедя накрила артилерийським вогнем молдавських і румунських військових, що, як заявляється, збиралися йти у наступ. Таке рішення Лебедь прийняв попри команду Павла Грачова не відкривати вогонь, так як той сподівався на мирне вирішення конфлікту[11][12]. Тим не менш, ці дії, як вважається, зупинили збройний конфлікт у Придністров'ї, фактично створивши на території сучасної Молдови квазі-державу Придністровська Молдавська Республіка. Згодом відносини керівництва ПМР і Лебедя погіршилися. Генерала звинуватили у вбивстві одного з «польових командирів». В свою чергу той відкидав усі звинувачення і напроти, звинуватив керівництво ПМР у тому, що ті не роблять нічого з торговцями зброєю, яких періодично затримувала армія Лебедя. З 12 вересня 1993 року Лебедь став депутатом невизнаної ПМР. Тоді ж почав відкритий конфлікт з так званою владою республіки, звинувачуючи її у корупції і заявляючи, що йому «набридло охороняти сон і безпеку шахраїв»[11][6]. Чеченська війнаВзимку 1994 року Лебедь розійшовся з Грачовим у поглядах на чеченську війну, яку у тому ж році почала Росія. Влітку 1995 року, не погодившись з наказом про реорганізацію 14-ї армії, якою командував Лебедь, в миротворчу оперативну групу, подав рапорт про відставку. 15 червня був звільнений з рядів збройних сил в чині генерал-лейтенанта[3]. З 15 липня по 3 жовтня 1996 року займав посаду голови комісії з вищих військових посад, а також повноважного представника президента Росії в Чечні. 31 серпня 1996 року після переговорів, що проходили в Чечні[13], разом з Асланом Масхадовим підписав Хасав'юртівські угоди, що фактично завершили Першу чеченську війну перемогою Чеченської республіки Ічкерія. Пізніше ця мирна угода навіть не згадувалася російською стороною. Політична кар'єраЧлен КПРС з 1972 по 1991 роки. Політикою почав цікавитися після «перебудови». Був делегатом з'їздів КПРС. Повноцінно увійшов в політику вже після своєї відставки. У квітні 1995 року приєднався о Конгресу російських громад, очолюваного Ю. Скоковим та Д. Рогозіним. 17 грудня того ж року був обраний депутатом Державної думи 2-го скликання від тульського одномандатного виборчого округу № 176. Входив до депутатської групи «Народовладдя»[3]. Кандидат в президенти Росії11 січня 1996 року на черговому з'їзді Конгресу російських громад ініціативною групою делегатів був висунутий кандидатом у президенти Росії. Під час виборів президента активно розглядався варіант створення альянсу Лебедь-Федоров-Явлінський, що іменувався «третьою силою» як альтернатива Єльцину та Зюганову. У ході першого туру президентських виборів 16 червня 1996 як незалежний кандидат набрав 14,7 % голосів виборців, посівши третє місце[14]. Перед другим туром виборів закликав підтримати Єльцина, отримавши натомість 18 червня пост секретаря Ради безпеки РФ «з особливими повноваженнями». Став помічником президента РФ з національної безпеки[15]. Губернатор Красноярського краюПісля початку своєї діяльності як незалежного політика і голови партії Лебедь стикнувся з серйозними проблемами, зокрема з фінансовою складовою своєї політичної діяльності. Це було пов'язано в першу чергу з тиском керівництва країни в особі Єльцина на колишні джерела фінансування Лебедя[16]. Тоді Лебедь прийняв спробу балатуватися в губернатори Красноярського краю. Вибори він виграв, набравши 59 % голосів і обійнявши посаду губернатора 17 травня 1998 року. Зайнявши посаду, у Лебедя виник конфлікт із керівництвом комбінату Норильський нікель і, відповідно, з його власником — В. О. Потаніним. Ініційована Лебедем перевірка комбінату показала настільки серйозні порушення, що це дозволяло збанкрутувати підприємство. Однак це було небажано, оскільки комбінат давав третину всіх надходжень до бюджету[17]. Пізніше у нового губернатора виник конфлікт із місцевим підприємцем, який контролював Красноярський алюмінієвий завод, Анатолієм Биковим. Останній підтримав Лебедя на виборах, проте Лебедь, у свою чергу, відмовився виконувати побажання спонсора, який хотів взяти під свій контроль більше підприємств. Такі вимоги Бикова призвели б до значного зниження надходжень до бюджету, тоді як на грудень 1999 року Красноярський алюмінієвий завод вже заборгував співробітникам 3 мільярди рублів. Конфлікт закінчився тим, що група ФСБ, яка приїхала з Москви, зібрала достатньо відомостей для взяття Бикова під арешт[17]. На посаді губернатора був відомий своїми гучними заявами. Зокрема висловлювався про те, хто причетний до вибухів у Рязані, так званому «рязанському цукру»:
ЗагибельЗагинув у авіакатастрофі 28 квітня 2002 року. Того дня Лебедь разом зі співробітниками своєї адміністрації вирушив на відкриття нової лижної траси в Єрмаковському районі на півдні Красноярського краю на вертольоті Мі-8, що належав авіакомпанії «Єнісейський меридіан». Гелікоптер впав з висоти 30 метрів, зіткнувшись із проводом лінії електропередач біля автомобільної траси М-54 «Єнісей» за 100 кілометрів від районного центру — села Єрмаковське. Катастрофа сталася о 10:15 за місцевим часом. Свідками трагедії стали працівники транспортної поліції, які чергували на трасі. У катастрофі загинули вісім людей, включаючи губернатора Лебедя, який помер по дорозі до лікарні Абакана. Для розслідування катастрофи було створено спеціальну комісію, яку очолював міністр з надзвичайних ситуацій Сергій Шойгу. Державна комісія дійшла висновку, що причиною катастрофи стала «незадовільна підготовка екіпажу до виконання польоту»[19]. Попри це, декотрі вважають, що смерть губернатора не була випадковою[20][16]. ПоглядиПід час перебування у Молдові називав владу так званої Придністровської Молдавської Республіки хуліганами, а владу Молдови — фашистами. Це було пов'язано з тим, що постійні зіткнення між сепаратистами і правоохоронними органами Молдови кожен раз коштували комусь життя. Пізніше, вже на посаді губернатора Красноярського краю, він казав:
Лебедь вважав, що розміри Росії не дозволяють нормально керувати країною з одного центру, «поки сигнал з голови динозавра доходить до хвоста, його потрібно повернути в протилежну сторону, а зворотний зв'язок взагалі не передбачений». Центр повинен займатися тільки тим, чим він повинен займатися — обороною і подібним, а всі господарські питання потрібно вирішувати на місцях, і для цього більша частина податків повинна надходити в місцеві бюджети. Податки мають бути цільовими, а не безслідно зникати у федеральному бюджеті[17]. Вважав, що російську армію слід реформувати так, щоб у ній залишилося лише 15 повністю укомплектованих танкових і піхотних дивізій, а також 15 дивізій резерву, доповнених 5—6 авіаційними бригадами. Військово-повітряні сили можна скоротити до однієї тисячі літаків. Повний перехід на службу за договором за умов РФ він вважав недосяжним і непотрібним. Але ті, хто захотів би проходити альтернативну службу, повинні мати таку можливість — більше половини часу та сил офіцери витрачають на солдатів, яких взагалі не слід призувати. Лебедь вважав, що не можна скорочувати армію, викидаючи професійних військових на вулицю без житла та роботи — їхні навички будуть потрібні злочинним елементам. Загалом, в армії має бути більше мобільних з'єднань та сучасне озброєння[22][23]. НАТОВиступав проти розширення НАТО на схід[24], сподівався на «складний, але цивілізований діалог» з керівництвом альянсу[25]. Проте згодом змінив свою думку під час візиту до США у 1997 році, де неодноразово наголошував, що російська армія не повинна втручатися в політику, що перешкоди для іноземних інвестицій повинні бути усунені і що він не буде перешкоджати розширенню НАТО в Східній Європі[26]. Україна і відродження СРСРДекілька разів висловлювався щодо відродження СРСР. Будучи командувачем 14-ї армії в Молдові, Лебедь заявив, що слов'янські нації колишнього Радянського Союзу — Росія, Білорусь і Україна — возз'єднаються до кінця століття, можливо, з Казахстаном. Подібні заяви зробили Лебедя популярним в колах російських націоналістів. Проте пізніше Лебедь неодноразово заявляв, що, хоча він вірить в об'єднання, він категорично проти застосування сили для відтворення колишньої держави. Називав відтворення радянської імперії безнадійною мрією[27]. Також різко критикував радянську владу в Центральній Європі та вважав падіння Берлінської стіни «актом здорового глузду»[28]. У відкритому листі, опублікованому в газеті Чорноморського флоту, заявив, що українське портове місто Севастополь належить Росії[29]. Назвав Росію та Україну двома «органічно пов'язаними» слов'янськими державами. Лебедь також часто закликав до розміщення російських військ у сусідніх країнах, таких як Україна, вимагаючи заходів для захисту прав етнічних росіян, які проживають як меншини на території колишніх радянських держав[23][30]. Не бачив ніякої різниці між українцями і росіянами, фактично вважав їх одним цілим, про що заявляв 15 грудня 1995 року в етері радіостанції «Маяк»:
Сім'я
Пам'ять
Твори
Примітки
Див. також
|
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
