Неаполітанське королівство (наполеонівське)
Неаполітанське королівство (італ. Regno di Napoli; неап. Regno 'e Napule) — клієнтська держава Французької імперії у Південній Італії, яка існувала в 1806- 1815 роках. Наполеон заснував королівство після того, як король Неаполітанський та Сицилійський Фердинанд I Бурбон перейшов на бік Третьої антинаполеонівськоїї коаліції і був змушений втікти зі свого королівства через французьке вторгнення. На його місце було призначено старшого брата Наполеона, Жозефа Бонапарта. Жозеф дарував титул «принців Неаполітанських» у спадок своїм дітям та онукам. В 1808 році Жозеф став королем Іспанії і Наполеон призначив на його місце свого зятя, маршала Франції Йоахіма Мюрата. Пізніше, у 1815 році, Мюрат був повалений Віденським конгресом після зіткнення з Австрією в Неаполітанській війні, в якій він зазнав вирішальної поразки в Битві при Толентіно. ПередумовиКороль Неаполя Фердинанд IV та його дружина, королева Марія Кароліна Австрійська, були затятими противниками революційної Франції та Наполеона Бонапарта, якого королева називала «корсиканським покидьком, повним злоби» у своєму листуванні з Марціо Мастріллі, послом Неаполя у Франції[1]. Напередодні Війни третьої коаліції в 1805 році Марія Кароліна запевнила французького посла в Неаполі Шарля-Жана-Марі Альк'є, що її країна залишатиметься нейтральною під час конфлікту. У Парижі 21 вересня Мастріллі та міністр закордонних справ Франції Талейран навіть підписали договір, що передбачав нейтралітет Неаполя в обмін на евакуацію портів, зайнятих французькою армією. Однак неаполітанські государі вели подвійну гру, оскільки 10 вересня в Неаполі було підписано таємний договір з російським емісаром Олександром Татіщевим. Згідно з цим договором, король Фердинанд дозволив розміщення військ коаліції у своєму королівстві та передав свою армію під російське командування[2]. 14 жовтня, відповідно до франко-неаполітанського договору, французькі війська під командуванням генерала Лорана де Гувіона Сен-Сіра розпочали відступ, але протягом наступних тижнів у Неаполі висадилися російсько-британський експедиційний корпус. До кінця листопада російсько-неаполітанська армія вступила у наполеонівське Італійське королівство. Хоча Наполеон спочатку не розглядав можливість вторгнення в Південну Італію, зрада Неаполя змінила його думку[3]. Створення Неаполітанського королівства під французьким пануванням стало результатом обставин, оскільки французький імператор спочатку передбачав простий союз[4]. Французьке завоювання Неаполя27 грудня, наступного дня після підписання Пресбурзького договору між Францією та Австрією, Наполеон заявив у Шенбруннському палаці: «Неаполітанська династія припинила своє правління. Її існування несумісне з миром у Європі та честю моєї корони»[5]. Водночас генерал Гувіон Сен-Сір виступив на Неаполь на чолі 40-тисячної армії, сформованої 9 грудня. Спочатку його замінив генерал Андре Массена, а потім, імператорським указом від 6 січня 1806 року, Жозеф Бонапарт, старший брат Наполеона, якого з цієї нагоди було підвищено до генерала дивізії зі званням лейтенанта імператора. Наполеон мав намір скористатись ефектом Аустерліцької битви, щоб вибити австрійські та російські війська з Італії, захопивши водночас Неаполітанське королівство, останнє володіння Бурбонів на півострові. Кампанія була ще більш сприятливою для французів, оскільки англо-російський експедиційний корпус відступив до Калабрії, залишивши неаполітанців напризволяще[5]. Французи взяли Капую 6 лютого. Наступного дня королева Неаполітанська Марія Кароліна благала Наполеона про помилування, але безуспішно[6]. 15 лютого Жозеф Бонапарт урочисто в'їхав до міста Неаполь. Фердинанд IV та Марія Кароліна втекли на Сицилію та зробили Палермо новою столицею своїх володінь, які тепер були скорочені до Сицилійського королівства. Вторгнення в Неаполь тривало кілька місяців. Британські війська захищали Калабрію і навіть здобули перемогу під Майдою 4 липня проти військ генерала Жана Реньє. Регіон був заспокоєний до кінця літа, після втручання військ Массени, тоді як Гаета, яку захищав князь Людовик Гессен-Філіпстальський, який відмовився підкоритися наказу про капітуляцію, впала після майже п'ятимісячної облоги[7][8]. Правління Жозефа Бонапарта Взявши під свій контроль країну, Жозеф Бонапарт почав організовувати її інституції. 30 березня 1806 року Наполеон підписав у Тюїльрі акт, яким титулував свого брата Жозефа «королем Неаполя та Сицилії». Таким чином, Жозеф став першим з братів і сестер Наполеона, якого було призначено правителем європейської держави[9]. Він взяв собі королівське ім'я Жозеф Наполеон (Джузеппе Наполеоне)[10]. Контроль над Неаполем мав ключове значення для Французької імперії, оскільки дозволяв їй завершити завоювання Італійського півострова, за винятком Папської області та Республіки Сан-Марино і водночас забезпечував контроль над морськими шляхами Середземного та Адріатичного морів. Ледве отримавши проголошення королем, Жозефу Бонапарту було доручено взяти участь у війні проти Сполученого Королівства. Про це йому оголосила делегація Консервативного Сенату, направлена до Неаполя Наполеоном, до складу якої входили П'єр-Луї Родерер, Катерін-Домінік Періньйон та П'єр Марі Бартелемі Феріно, яких Жозеф прийняв 11 травня. У листуванні з братом Наполеон зазначив йому, що його суверенітет буде гарантований лише після прибуття сенаторів, що мало показати, що його королівство безпосередньо інтегроване у французьку систему[9]. З моменту сходження на престол Жозеф прагнув культивувати імідж «короля-реформатора, стурбованого благополуччям своїх підданих», порівняно з «Фердинандом IV, якого майже не хвилювала доля його народу»[11]. Він особисто залучився в управління державою не лише для того, щоб догодити братові, а й тому, що вважав це необхідним[12]. Тому він головував на радах, викликав або писав своїм генералам та адміністраторам у спосіб, подібний до імператора, та робив позначки до досьє та звітів. Але йому довелося підтримувати репресивний апарат перед обличчям змов і повстань, а також діяти в контексті, обмеженому міжнародною ситуацією. РеформиУ модернізаційному дусі Французької революції король Жозеф Наполеон запровадив програму масштабних реформ в організації та структурі стародавнього феодального королівства. Неаполітанська знать у своїй більшості доброзичливо зустріла зміну режиму, очікуючи гарантій та консолідації нової влади, оскільки місцеві еліти втомилися від авторитаризму колишньої королеви Марії Кароліни Австрійської. За Жозефа монархічні та авторитарні рамки зберігалися, але в контексті активної політики адміністративних, судових, військових, фінансових, соціальних, освітніх та культурних реформ. Новий государ призначив П'єра-Луї Редерера міністром фінансів, Антуана Крістофа Салічеті міністром поліції та генерала Матьє Дюма військовим міністром. АдміністраціяСтавши королем Неаполя, Жозеф Бонапарт розпочав серію реформ, спрямованих на забезпечення переходу державних структур до раціональності, порядку та ефективності, зокрема, зі створенням[13]:
Територіальна організація була подібною до французької: вона передбачала створення тринадцяти провінцій на чолі з інтендантом та сорока двох округів на чолі з супінентантом. Однак король Йосип пішов далі, оприлюднивши Закон від 8 грудня 1806 року, який визначив, що 2520 комун королівства будуть згруповані в 495 «урядів», що мали ще більшу структуру, ніж французькі кантони. Фінанси.jpg) У 1806 році фінансове становище Неаполя було катастрофічним. Скарбниця була порожня, королівські палаци спорожніли, а готівкові банківські резерви були вивезені на Сицилію втікачами Бурбонами. Міністр фінансів Родерер відповідав за проекти зі стягнення боргів та податків і зосередив свої зусилля на реформуванні податків на майно[14]. Король Неаполя та його чиновники прагнули запровадити режим жорсткої економії там, де раніше панував клієнтелізм. Він звернувся до римських банкірів, але попри всі зусилля, доходів було недостатньо, а фінансове становище залишалося нестабільним. Для реалізації своєї політики було продано частину королівського домену, що належав державі, емігрантам та католицькій церкві. Зрештою, Жозеф запровадив винятковий податок у розмірі 22 мільйонів франків і домовився про позику близько 5 мільйонів франків з річною процентною ставкою шість відсотків[15]. Для щоденних операцій та інвестицій, окрім структурної економії та скорочення кількості агентів, з 1806 року було проведено модернізацію оподаткування та адміністрування, включаючи встановлення нових внесків, групування податків, збільшення митних тарифів, дію лотереї та гербового збору, вдосконалення земельного реєстру, скасування оренди, наданої баронам, та створення Реєстру державного боргу[16]. Збір усіх податків поступово передавався під управління центральної податкової служби, оскільки уряд залучав підрядників та компенсував тим, хто втратив свої феодальні привілеї на збирання податків, облігаціями[17]. Жозеф, який особисто головував у Раді фінансів, заохочував об'єднання установ, залишивши Йоахіму Мюрату створення у 1809 році Банку Обох Сицилій, розробленого за зразком Банку Франції[16]. Військо З липня 1806 року для глибокої реорганізації Неаполітанської армії, «розпуск якої був повним», за словами військового міністра Дюма, було прийнято французьку модель: були створені військові школи, казарми та військові шпиталі. На зразок французької Національної гвардії було створено Провінційну гвардію для підтримки порядку та спостереження за громадськими будівлями, тоді як Неаполь отримав Цивільну гвардію[18]. Були створені легіони жандармерських та поліцейських комісарів[18]. Хоча Жозеф був противником репресивної політики, яку часто застосовував Наполеон, він все ж таки впровадив її в Неаполі проти своїх опонентів, і страту маркіза Джамбаттіста Родіо[it], якого заарештували та розстріляли без вагомих доказів, нагадувало справу герцога Ангієнського 1804 року[19]. 26 серпня 1806 року Жозеф створив Королівську гвардію, що складалася з двох піхотних полків, одного кавалерійського полку, двох артилерійських рот та роти елітних жандармів. Регулярна армія комплектувалася за рахунок рекрутської служби, яка за часів правління Йосипа забезпечила трохи більше 60 000 чоловіків. Йосип фактично командував Неаполітанською армією, а також французьким, італійським та польськими контингентами, розміщеними в його королівстві[20]. Соціальні проблемиОднією з перших цілей Жозефа як короля було скасування феодальних порядків. Хоча політичне панування земельних сеньйорів та духовенства зникло десятиліттями раніше, їхня економічна влада та вплив на розуми людей залишалися сильними. У більшості комун селяни продовжували сплачувати натуральні або грошові збори за різні аспекти сільського життя: продаж землі, насіння, воду, гній, що становило майже 180 різних поборів[21]. Вони також залежали від рішень землевласників щодо методів ведення сільського господарства та організації торгівлі та ринків. Систему описували як «жахливе поєднання привілеїв, монополій, зловживань та узурпації»[22]. Указом від 2 серпня 1806 року феодалізм було скасовано, а всі права та привілеї дворянства обмежено[23]. Практику ввідкупу податків також було припинено[24]. Додаткові законодавчі акти поступово доповнили декрет звільненням від використання водних шляхів, скасуванням кількох податків, можливістю викупу земель та прав на їх експлуатацію, поділом колективних володінь, скасуванням фідеїкоміси, яка виключала торгівлю та успадкування певних об'єктів власності та прав[25]. Опір цим заходам був сильним, але ініціативи Жозефа були продовжені за правління Йоахіма Мюрата та підтримані відновленими Бурбонами, які внесли мало змін до рішень, прийнятих протягом наполеонівського десятиліття[26]. Жозеф також заснував благодійні організації та лікарні для подальшої підтримки своїх реформ[25][27]. ОсвітаЗа правління Жозефа цивільна освіта та інтелектуальне життя досягли значного розвитку. Державну освіту було переосмислено: щоб дати провінційним державним коледжам час на створення, він терпів утримання релігійних шкіл. Він наказав створити навчальні заклади для дівчат — одинадцять з яких було створено лише у столиці — та доручив професійним групам створювати консерваторії для учнівства. Жозеф доручив комунам розвивати початкову освіту та відкрив установи для догляду за 5600 підкидьками королівства[28]. РелігіяПродовжуючи антиклерикальні настрої часів Французької революції, церковне майно масово конфіскувалося та продавалося з аукціонів як biens nationaux (як компенсацію за втрату феодальних привілеїв дворяни отримували сертифікат, який можна було обміняти на таке майно). Однак не всю церковну землю було продано одразу, а частину зберегли для підтримки благодійних та освітніх фондів[29]. Більшість чернечих орденів також було ліквідовано, а їхні кошти передано до королівської скарбниці, зокрема були розпущеня бенедиктинці та єзуїти, але Жозеф зберіг францисканців[30]. Співпраця з місцевими елітамиЖозеф закликав місцеву еліту зміцнити свою владу та розробив закони, щоб зблизити французьких членів свого оточення та адміністрацію з неаполітанською елітою. Численні французькі громадяни оселилися в королівстві та здобули biens nationaux . Жозеф не враховував негативного іміджу, який французи мали про місцеву знать, яку зневажали через її велику кількість із 163 князів та 279 герцогів, що часто не мали засобів для підтримки свого звання[31][32] Жозеф прагнув зблизити їх з французами, зокрема через шлюби[33]: одна з дочок маршала Жана-Батиста Журдена вийшла заміж за князя Луперано, важливе ім'я королівства, тоді як дочка міністра внутрішніх справ Салічеті була одружена з князем Тореллою. Жозеф дарував неаполітанські титули своїм найближчим союзникам: Карл Саліньї був призначений герцогом Сан-Джермано, Андре Франсуа Міо — графом Меліто, Пауль Фелікс Феррі-Пізані[fr] графом Сант-Анастазії[33]. Наполеон уповноважив Жозефа створити Королівський орден Обох Сицилій у 1808 році[33]. За часів правління Жозефа Королівський палац та палац Каподімонте в Неаполі вперше були відкриті для буржуазії. ОпозиціяВійськовий опірПерші місяці правління Жозефа були важкими. Британські війська окупували Калабрію, тоді як місто Гаета чинило опір французьким військам і дозволило британцям мати гавань для укриття своїх кораблів. Лише після важкої облоги Жозеф зміг оголосити Наполеону про взяття Гаети. У Калабрії Массена відновив порядок, але ціною численних поборів. Армії бракувало грошей, спорядження та підкріплення. Жозеф поставив собі за мету зібрати армію з 50 000 воїнів протягом наступних місяців. Тим часом йому довелося просити у Наполеона підтримки для покриття витрат армії, що не обійшлося без зауважень імператора: «Не чекайте від мене грошей. 50 000 франків золотом, які я вам надіслав, — це остання сума, яку я надсилаю до Неаполя»[34]. .jpg) Примітки
Джерела
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg)
.svg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
