Паризька вища національна консерваторія музики й танцю

Паризька вища національна консерваторія музики й танцю
Паризька вища національна консерваторія музики й танцю
; CNSMDP
	48°53′20″ пн. ш. 2°23′27″ сх. д. / 48.888888888889° пн. ш. 2.3908333333333° сх. д.
Тип	Grande école і консерваторія
Країна	Франція
Засновано	3 серпня 1795
Засновник	Сарретт Бернар
Президент	Stéphane Pallezd
Директор	Émilie Delormed
Студентів	1339
Співробітників	388 осіб (2020)
Приналежність	PSL Research Universityd
Членство у	PSL Research Universityd і Association européenne des conservatoires, académies de musique et Musikhochschulend ;
Складається з	Médiathèque-Hector Berliozd
Мова викладання	французька
Випускники	Категорія:Випускники Паризької консерваторії
Штаб-квартира	XIX округ Парижа
Сайт	conservatoiredeparis.fr(фр.)(англ.)
	Conservatoire national supérieur de musique et de danse de Paris у Вікісховищі

Паризька вища національна консерваторія музики й танцю (фр. Conservatoire national supérieur de musique et de danse de Paris) — вищий навчальний заклад Парижа, найстарша консерваторія Франції, одна із двох вищих національних консерваторій цієї країни (інша — в Ліоні).

Історія

Основа майбутньої консерваторії була закладена 1784 року установою в Парижі Королівської школи співу й декламації (фр. L’École Royale de chant et de déclamation) під керівництвом композитора Франсуа Жозефа Госсека. 1793 року її об'єднали зі школою музикантів Національної гвардії в Національний інститут музики (фр. Institut Nationale de Musique), і Національний конвент знову затвердив Госсека керівником. 1795 року інститут перетворили на Музичну консерваторію (фр. Conservatoire de musique) зі співдиректорами Госсеком, Етьєном Меюлем і Луїджи Керубіні. 1800 року в консерваторії відкрили відділення танцю й драматичного мистецтва, 1806 року її перейменували на Консерваторію музики й декламації (фр. Conservatoire de musique et de déclamation).

Після Реставрації Бурбонів у житті консерваторії настав період труднощів (у роялістської влади вона асоціювалася з республіканським і бонапартистським періодом в історії країни), які вдалося подолати Л. Керубіні, який очолив консерваторію у 1822 році. Під його навчальний курс консерваторії набув рис, що стали характерними у консерваторській освіті в усьому світі. Структура консерваторії не мінялася аж до 1946 року, коли її театральна частина виділилася в самостійну вищу національну консерваторію драматичного мистецтва.

Професійний престиж Паризької консерваторії завжди був дуже високий, хоча в XX столітті заклад зіткнувся з труднощами — починаючи з 1905 року, коли на хвилі суспільного обурення, викликаного відмовою керівництва консерваторії присудити Римську премію в галузі музики Морісу Равелю, державним декретом був замінений голова консерваторії й установлений новий регламент її діяльності. Окрім того, в першій половині XX століття у Парижі виникла ціла низка альтернативних вищих музичних навчальних закладів — насамперед, Школа музики Альфреда Корто (1919).