Перша берберська війна (1801—1805)

Дата:	10 травня 1801 — 10 червня 1805
Місце:	Середземний та північно-західний береги Африки
Привід:	Відмова виплачувати данину триполійському паші
Результат:	Перемога США та підписання мирного договору

Перша берберська війна
	Берберські війни
	Фрегат «Філадельфія», охоплений полум'ям в доках Триполі, 16 лютого 1804. Картина Едварда Морана, написана в 1897 роціФрегат «Філадельфія», охоплений полум'ям в доках Триполі, 16 лютого 1804. Картина Едварда Морана, написана в 1897 році
	32°57′29″ пн. ш. 13°09′50″ сх. д. / 32.958° пн. ш. 13.164° сх. д.
Дата:	10 травня 1801 — 10 червня 1805
Місце:	Середземний та північно-західний береги Африки
Привід:	Відмова виплачувати данину триполійському паші
Результат:	Перемога США та підписання мирного договору
Сторони
США; Швеція (1801–02); Сицилія	Османська Триполітанія; Марокко (1802)
Командувачі
Томас Джефферсон; Річард Дейл; Річард Моріс; Вільям Ітон; Едвард Пребл; Густав IV Адольф; Улоф Рудольф Кедерстрьом	Юсуф Караманлі; Хасан Бей ; Мурад Рейс; Шаді Назмі Рейс; Сліман
Військові сили
США; Перша ескадра: 4 фрегати;; 1 шхуна;; Друга ескадра: 6 фрегатів;; 1 шхуна;; Третя ескадра: 2 фрегата;; 3 брига;; 2 шхуни;; 1 кеч;; Вторгнення Вільяма Ітона:; 54 матроса, приблизно 500 грецьких та арабських найманців; Швеція; 3 фрегата;	4000 чоловік
Втрати
США: 35 вбитих, 64 поранених.; Серед найманців втрати невідомі	800 вбитих, 1200 поранених у битві під Дерном; невідома кількість кораблів та екіпажу, загиблих у морських боях.

Перша берберська війна (1801—1805), також знана як Триполітанська війна — перший з двох конфліктів між Сполученими Штатами Америки (на короткий час до них приєднався невеликий шведський флот) та північноафриканськими державами Берберського узбережжя або Магрибу (незалежним султанатом Марокко та трьома васалами Османської імперії — Алжиром, Тунісом й Триполітанією).^[5] Швеція віла війну з триполітанцями з 1800^[6]. Перша берберська війна була першою великою американською війною за межами Нового Світу та в арабському світі^[7]^[8].

Історичний огляд

Лицарський орден госпітальєрів, що зайняв в 1309 році острів Родос, став активно протидіяти середземноморському піратству, вносячи таким чином значний внесок у боротьбу з Османською імперією. Після багатомісячної облоги острова в 1522 році лицарі були змушені покинути Родос. У 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V віддав госпітальєрам острів Мальту, таким чином намагаючись захистити Рим від ісламського вторгнення та перешкоджати контролю алжирських піратів, які нападали в цьому регіоні на європейські судна, в тому числі і на іспанські. Новостворений Мальтійський орден миттєво розгорнув широкомасштабну війну з берберійськими піратами та їхнім сюзереном — Османською імперією, стримуючи їх у всьому Середземному морі. Починаючи з XVII століття і до 1798 року Мальта служила бастіоном, що захищав Європу від берберських корсарів та піратів з Алжиру, Тунісу, Триполітанії й Марокко. Європейські держави, своєю чергою, визнаючи важливу роль Ордена, намагалися підтримувати його матеріально та зберігали з ним теплі стосунки.

Однак в 1798 році на шляху до Єгипту Мальту несподівано захопив Наполеон. Не зумівши захистити себе від цієї раптової атаки, лицарям довелося покинути укріплення острова. Таким чином, несподівано зникла одна з основних перешкод, що стримувала піратів варварського берега протягом декількох століть, чим вони і не забули скористатися.