Радіонов Борис Васильович
Борис Васильович Радіонов (22 серпня 1937, Єйськ — 30 січня 2022, Київ) — український торакальний хірург, пульмонолог. Доктор медичних наук (1981), професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997), заслужений лікар України (2000). Співзасновник та реалізатор фтизіопульмонологічної та торакальної служб України, напрямку хірургічної пульмонології, модифікував та впровадив у практику низку хірургічних технологій. Майже пів століття — науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії імені академіка Ф. Г. Яновського (пізніше — Національний інститут фтизіатрії і пульмонології імені Феофіла Яновського НАМН України; 1965—2012), з яких 26 років — завідувач відділення торакальної хірургії. Понад 20 років — головний торакальний хірург України. Автор понад 400 наукових робіт, близько 30 авторських свідоцтв на винаходи. Учень професорів Миколи Амосова та Григорія Горовенка[1]. ЖиттєписНародився 22 серпня 1937 року у місті Єйськ, РРФСР. Батько загинув під час німецько-радянської війни[2]. У 1958 році закінчив Одеське військово-морське медичне училище та одразу ж вступив до Київського медичного інституту. Під час навчання займався у студентському хірургічному гуртку під керівництвом професора Михайла Коломійченка, працював фельдшером у службі «швидкої» допомоги. У 1964 році закінчив інститут, протягом року працював судновим лікарем у Чорноморському морському пароплавстві[2]. З 1965 року — ординатор, пізніше — науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії імені академіка Ф. Г. Яновського (пізніше — Національний інститут фтизіатрії і пульмонології імені Феофіла Яновського НАМН України). Серед вчителів Бориса Радіонова — професори Микола Амосов, Григорій Горовенко, Борис Брусиловський, Іван Сліпуха тощо[2]. У 1972 році здобув науковий ступінь кандидата медичних наук, захистивши дисертацію на тему «Значение гипоксических тренировок в подготовке к пневмоэктомии больных распространенным фиброзно-кавернозным туберкулезом легких». У 1981 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, захистивши дисертацію на тему «Ефективність та оцінка результатів комплексної передопераційної підготовки та хірургічного лікування хворих з хронічними нагніювальними захворюваннями легень»[1]. ![]() З 1982 року — завідувач відділення торакальної хірургії інституту туберкульозу і грудної хірургії. Понад 20 років обіймав посаду головного торакального хірурга Міністерства охорони здоров'я України. З 2000 року — заслужений лікар України[1]. У 2008 році передав посаду завідувача відділення торакальної хірургії своєму учню Ігорю Калабусі, продовжував роботу на посаді провідного наукового співробітника. Через чотири роки вийшов на заслужений відпочинок, протягом десятиліття опублікував низку мемуарів. Помер на 85-му році життя 30 січня 2022 року. Був кремований, прах похований у колумбарії Байкового кладовища (50°25′3.38″ пн. ш. 30°30′13.11″ сх. д. / 50.4176056° пн. ш. 30.5036417° сх. д.). Син — лікар-косметолог, мануальний терапевт, головний лікар клініки «Медекс» Олександр Радіонов. Наукова діяльністьАвтор понад 400 наукових робіт, близько 30 авторських свідоцтв на винаходи. Здійснив понад 3500 хірургічних операцій, надав лікарську та консультативну допомогу понад 15 тисячам пацієнтів. Науковий керівник та консультант близько 15 докторів та кандидатів наук. Серед учнів Бориса Радіонова — Ігор Калабуха, Володимир Юхимець, Олег Хмель тощо[2]. В перші роки роботи в інституті досліджував гемодинаміку малого кола кровообігу та газообміну. Результати роботи увійшли до кандидатської дисертації 1972 року, яку автор виконав практично унікальним серед тогочасних медиків методом — із застосуванням електронно-обчислювальної техніки[1]. На початку 1970-х років під керівництвом професора Бориса Брусиловського займався питанням хірургічного лікування хворих на неспецифічні запальні захворювання легень. Активно вивчав та впроваджував застосування диметилсульфоксиду для лікування хворих із гнійно-запальними процесами в легенях, сформував фундаментальні аспекти передопераційної підготовки хворих на такі процеси, які стали основою докторської дисертації 1981 року[1][2]. Співзасновник та реалізатор фтизіопульмонологічної та торакальної служб України, напрямку хірургічної пульмонології. На посаді завідувача відділення торакальної хірургії разом з колегами здійснив 16 науково-дослідних робіт, впровадив у практику антисептик декаметоксин та низку хірургічних технологій. На посаді головного торакального хірурга МОЗ України організував створення центрів торакальної хірургії у 9 областях України[2]. Віцепрезидент Асоціації торакальних хірургів України. Член спеціалізованої вченої ради з хірургії Національного медичного університету імені О. О. Богомольця та спеціалізованої вченої ради з пульмонології Інституту фтизіатрії та пульмонології. Відповідальний секретар збірників «Туберкульоз» та «Пульмонологія». Автор низки статей до «Енциклопедії сучасної України»[2]. Науковий доробок (частковий)список наукових робіт
Авторські свідоцтва на винаходи (у співавторстві)
Нагороди
Примітки |
Portal di Ensiklopedia Dunia