Старонорвезька мова
Старонорвезька мова (норв. gammelnorsk та gam(m)alnorsk) — північногерманська мова, якою говорили в сучасній Норвегії та на Фарерських островах приблизно в 12-16 столітті. Походить від давньоскандинавської, розвинулась в норвезьку, фарерську мови та мову норн. Складалась з багатьох діалектів. Періодизація![]() Історію старонорвезької мови можна розділити на три частини:
Фонетичні особливостіОднією з найбільш ранніх і важливих відмінностей між старонорвезькою і давньоісландською є втрата першого звуку в комбінаціях приголосних HL-, HN- і HR- приблизно в 11 столітті. Для прикладу:
Іншою особливістю є зникнення носових голосних в давньоісландській вже в 12 столітті. СередньонорвезькаЧума, яка спустошувала Європу в середні віки дісталась до Норвегії 1349 року, померло більше 60 % населення[2], що могло прискорити розвиток мови. Мову Норвегії між 1350 і 1550 іноді називають середньонорвезькою. Вона зазнала ряду змін: граматика була спрощена, в тому числі відбулась втрата відмінків та дієвідмін. Крім того, в деяких діалектах з'явилась редукція голосних, більшість таких звуків в закінченнях вимовлялись як «е». Фонематична структура також зазнала змін. Дентальний фрикативний звук þ і глухий ð зникли з норвезької мови, перетворившись на проривні t і d, відповідно. Див. такожПримітки
Джерела
Посилання |
Portal di Ensiklopedia Dunia