Сінгури
Сінгури́[1] — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1737 осіб. ГеографіяЧерез село тече річка Волиця, ліва притока Коденки. ІсторіяЛюди в околицях села жили з ранньослав'янських часів. Поруч з селом знаходяться кургани VI-ХІІІ ст., в селі до середини XX ст. існувало[2] городище-замчище ХІІ-ХІІІ та XVI—XVIII ст, поблизу печери.[3] Походження назвиІснує аматорська легенда: територія, де зараз розташоване село, належала польському графу Гурі. Там же проживав його син. Він був дуже заможний і перед смертю всі свої скарби заховав неподалік свого маєтку — у лісах. Всіх, хто брав у цьому участь також було поховано на тому ж місці. Із тих часів селище назвали СинГури. В місцевих жителів існує інша легенда. У володаря земель був син — звали його Гурі, в 16 років він втопився в місцевому ставку, от в честь його батько і назвав село Син Гурі. Щоправда, родина Синкгурів дійсно володіла цими землями. Версія про звичайну помилку в написанні слова "снігури" більшістю до уваги не береться. У складі Великого князівства Литовського та Речі ПосполитоїПриписне село під назвою Рудники (назва походить від струмка Гнила Рудка, притоки Гуйви), де проживало 9 чоловік, згадується 1471 року в інвентарі міста Житомира під час люстрації Київської землі князівством Литовським.[4] На початку XVI століття землі в окрузі Шумська та Троянова переходять у власність Грицька Воронича, а в середині століття – Василю Тишкевичу.[5] 1584 року в Книзі Київського підкоморського суду у Житомирському повіті зустрічається пан Андрій Тимофійович Синкгур з сином Іваном, власник замку (маєтку) Рудники, граничного з селищем Прєжовом, Семена Івановича Прєжовського.[6] Рід Синкгурів –тюрського походження[7]. В актах Житомирського городцького уряду 1588 року згадується власник села – шляхтич Іван Андрійович Сингур з дружиною Пелагеєю та донькою Марією (дружина Григорія Кочурського). Документальна згадка під назвою Сингури 16 квітня 1665 року, в заяві старости Житомирського Яна-Остафія Тишкевича (польськ. — Jan Ostafi Tyszkiewicz) про те, що отриманий ним по заставі маєток Сингури, придбаний у невістки[8] Олени Воронич (донька Федора Олександровича), вдови Кшиштофа за 400 злотих, спорожнів внаслідок міжусобної війни. Млин та двір зруйновані, від греблі лишився лиш слід.[9] Також згадується 22 лютого 1701 р. в скарзі Олександри Головинської (до шлюбу Воронич) з Шумська на Мартина і Михайла Микульських, дядька її Філона Олександровича (також дядько Олені Тишкевич) та сина його Михайла Вороничів, які відмовлялися повернути їй взяті у неї гармати та мортири, якими вони зміцнювали оборону свого замку в Сингурах під час козацьких смут.[10] В актах інвентарного опису села 1736 року, у власності Франциски Глембоцької (до шлюбу — Горайська, праонука Кшиштофа Тишкевича) вказано двір на два будинки з пічками та будинком для челяді з коморою, фільварок, стару винницю. Війт Тарас. Повинності підданих селян — по дню панщини управителю, по мотку пряжі випрясти. Млин один в Сінгурах, другий — на річці Гуйві, орендовані корчмарем. У 1746 році на кошти прихожан в селі була побудована церква Воздвиження честного Хреста. Пізніше з'явилась церковно-приходська школа. На 1754 рік село у власності Брацлавського підстолія (1746—1770 рр.), стольника Київського (1770—1784 рр.), дворянина Феліціана Глембоцького (польськ. — Głębocki Felicjan), сина Антонія та Франциски (польськ.— Antoniego i Franciszki z Gorajskich). Близько 1768 року, по смерті Ядвиги Воронцович, втратив землі та виплатив кошти на користь спадкоємиці Воронич. Проте, суд зобов'язав повернути землі Коденського ключа та частину Солотвина Феліціану і його спадкоємцям.[11] Відносилось до Житомирського повіту Київського воєводства. У складі Російської імперіїЗ 1793 року у складі Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії Російської імперії. У 1839 році частину Сінгурів у дворянина Ігнація Антоновича Трипольського (польськ. — Ignacy Trypolski, його мати Катерина Йосипівна з Глембоцьких — племінниця Феліціана)[12], викупив Адам Андрійович Вітошинський (польськ. — Adam Witoszyński).[13] Станом на 1860 рік селом володіли Вітошинський (81 десятина 1200 сажнів), Розенберг (133 десятини 2161 сажнів), Уляницький (263 десятини 704 сажні) та Яновський (415 десятин).[14] Наприкінці XIX століття Сінгури належали двом родинам — Єзерським та Трипольським.[15] У 1906 році в селі проживало 616 чоловік. На 1913 рік працювали бакалійна та винна лавка, паровий млин Бубнова А. І. Землями села володіли Вержбицька Я. К., Карпович Є. А., Чайковський А.[16] У складі УРСРУ 1928 році чотири класну школу переведено у будинок Бубнової — садибі першої чверті ХІХ ст, а згодом школа стала семирічною.[17] Церкву зруйнували, а на її місці влаштували склад. Із дерев'яного матеріалу церкви було побудовано амбар склад для зерна і у зовсім іншій стороні села. І досі можна бачити намальовані ліки святих на дошках з церкви. Голодомор 1932—1933 роківСело постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932—1933. За даними Державного архіву Житомирської області, під час голодомору померло 89 чоловік.[18] Друга світова війнаДо Червоної армії мобілізовано 227 жителів села, 120 з них загинуло. Під час окупації нацисти влаштували в приміщенні школи стайню. Село зайняте Червоною армією 31 грудня 1943 року. Радянський період (1950-1990-ті)У 1957, 1959 та 1962 роках на братських могилах встановлено пам'ятники: могила поблизу школи (23 чол.), також — дві на кладовищі (13 чол. та 126 чол.) та на околиці села (44 чол.). У 1974 році поблизу районного Будинку культури встановлено пам'ятник воїнам-односельчанам, які загинули. У 1978 році збудовано нове приміщення школи. Було центром Сінгурівської сільської ради. СучасністьУ Сінгурах працює загальноосвітня школа І — ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад «Дивограй», музична школа. На місці розібраного радянською владою храму, тепер новий Свято-Хрестовоздвиженський храм ПЦУ — від 2 лютого 2019 року[19]. Навесні 2014 року були освячені дзвони. Також у селі є церква адвентистів. В 1992 році при Будинку культури Машковським М. В. створено вокально-інструментальний ансамбль «Джерела». Також тут працює народний хор та хореографічний колектив «Посмішка». З 2000 року в селі запрацював цех по переробці м'яса, відомий як «Сінгурівські ковбаси». В будівлі парового млина, що зберігся, відкрито ресторан. 25 серпня 2023 року під час зіткнення двох навчально-бойових літаків L-39 майора В'ячеслава Мінки та майора Сергія Проказіна[20] біля с. Сінгури на Житомирщині[21] загинув капітан Андрій Пільщиков. Про смерть майора Андрія Пільщикова повідомив телеканал CNN[22] і широко висвітлили українські ЗМІ, які опублікували повні архівні фотографії, на яких можна розпізнати його обличчя[23]. Від початку повномасштабного вторгнення громада с. Сінгури бере активну участь у зміцненні обороноздатності країни. З 02.03.2022 р, працює Громадська організація «Волонтерський рух «Обʼєднані». Організація створена активними громадянами, які у свій вільний час допомагають ЗСУ. НаселенняМоваРозподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[24]:
Особистості
Найбільш за все любив Україну! Див. такожПримітки
Література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
