Українська Парляментарна Репрезентація (Польща)
Українська Парляментарна Репрезентація[1] (або Українська парламентська репрезентація, УПР) — парляментарне представництво українських політичних сил у Соймі та Сенаті міжвоєнної Польщі в 1922—1939 роках[2]. З 1928 року «Українською Парляментарною Репрезентацією» називали представництво Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в польському парляменті[2]. За оцінкою польського історика Мірослава Шуміла[pl], УПР була найсильнішим об'єднанням національних меншин у законодавчих органах міжвоєнної Польщі[3]. ІсторіяДіяльність УПР поділяється на кілька періодів, які хронологічно збігаються із каденціями роботи польського парляменту[2]:
1922—1927 Резолюція, виголошена на конференції українських послів і сенаторів у Ковелі
22 листопада 1922 року Посли-українці від українських земель Волині, Холмщини, Підляша, і Полісся в польському Сеймі і польському Сенаті творять національно-однолиті репрезентаційні тіла — в Сеймі — Український Сеймовий Клюб, а в Сенаті — Український Сенаторський Клюб, разом же творять Українську парляментарну репрезентацію. Членів повизших тіл обовязує абсолютна солідарність у всіх питаннях національного характеру.
Конференція українських послів і сенаторів в Ковлю // Наше життя. — 1922. — Вип. 13 (26 листопада). — С. 1. Архівовано з джерела 24 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020. Українські політичні партії національно-державницького табору Східної Галичини (Українська народно-трудова партія, Українська радикальна партія, Українська соціял-демократична партія) бойкотували вибори 1922 року, відгукнувшись на заклик екзильного уряду ЗУНР у Відні з огляду на невизначений міжнародно-правовий статус Східної Галичини[2]. Лише партія «хліборобів» (пропольського спрямування) зуміла провести 5 послів (депутатів) до Сойму[2]. На Волині, Холмщині, у Підляшші й Поліссі українські політичні сили об'єдналися з євреями, білорусами, німцями та росіянами в Бльок Національних Меншостей, який здобув 57,3 % голосів на виборах до Сойму і 61,8 % — до Сенату[2]. За списком Бльоку Національних Меншостей 20 українців одержали посольські мандати Сойму і 6 — сенаторські, які й сформували першу УПР[2]. 22 листопада 1922 року щойно обрані українські посли та сенатори на нараді в місті Ковелі заснували Українську Парляментарну Репрезентацію, яка об'єднувала тоді ж засновані Український Соймовий Клюб (20 послів, голова — Антін Васильчук) і Український Сенаторський Клюб (6 сенаторів, голова — Олександр Карпінський)[4]. На початку діяльности парляменту УПР сподівалася на компроміс із владою, однак із весни 1923 року перейшла в опозицію[2]. Спроби домогтися в парляменті конкретних рішень для полегшення становища українського населення виявилися безрезультатними через опір польських правих партій[2]. До УПР входили різні за політичним спрямуванням (хоча й первісно безпартійні) посли та сенатори — автономісти, комуністи, члени Сель-Союзу, Сельробу, УНДО та безпартійні[5]. Головами УПР тоді були Антін Васильчук (1922—1923), Самійло Підгірський (1923—1924), Михайло Черкавський (1924—1925), Сергій Хруцький (1925-?) та инші[6][7][8][9]. 1928—1930 У виборах 1928 року вперше взяло участь усе населення Західної України[2]. Під час виборчої кампанії низка українських партій сформували спільно з білоруськими та товариствами инших національних меншин коаліцію, щоб представити спільний список кандидатів[11]. Внаслідок виборів, до польського Сойму було обрано 42 українців, до Сенату — 12[11]. З українських партій найбільше голосів здобуло Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) (близько 600 тис.)[2]. Партії комуністичного табору (Сельроб, Сельроб-лівиця і Комуністична партія Західної України) разом набрали понад 387 тис. голосів[2]. Після невдалих спроб УНДО сформувати спільну Парляментарну Репрезентацію виникло кілька соймових клюбів: Український Клюб — 26 послів (із них 23 члени УНДО), Клюб Української Соціялістично-Радикальної Парляментарної Репрезентації — 8 послів, Клюб Сельробу — 4 посли, Сельробу-лівиці — 2 посли, Української Партії Праці — 1 посол[2]. 5 українців увійшли до проурядового Безпартійного бльоку співпраці з урядом[2]. У Сенаті 9 членів УНДО, 1 соціяліст-радикал і 2 білоруси сформували спільний клюб[2]. За його межами залишився тільки представник Сельробу[2]. Після додаткових виборів до Сойму і Сенату на Волині в травні і липні 1930 року Українське Парляментарне Представництво зросло до 50 послів і 14 сенаторів, однак новообрані посли не встигли прийняти посольську присягу через достроковий розпуск парляменту в серпні 1930 року[2]. 1930—1935 Виборча кампанія 1930 року[pl] проходила в період «пацифікації» та масових репресій українців (в ув'язненні опинилося 30 колишніх українських послів і 3 сенатори, десятки партійних діячів)[2]. За списком «Українського і Білоруського Виборчого Бльоку» до Сойму пройшли 17 членів УНДО і 3 члени Української соціялістичної радикальної партії; до Сенату — 3 члени УНДО та 1 представник Української соціалістичної радикальної партії[2]. За списком Безпартійного бльоку співпраці з урядом посольські мандати одержали 6 українців з Волині та 2 члени Руської аграрної партії з Галичини; 2 українці стали сенаторами[2]. 1931 року від імені УПР український посол в польському Соймі Ярослав Олесницький звернувся до Ліги Націй із рішучим протестом проти політики «пацифікації»[12]. Водночас у діяльности УПР переважала тенденція до пошуку компромісу з польським урядом, що виявлялося у висуненні гасла територіяльної автономії для українських земель у Польській державі[2]. УПР відмежувалася від тактики Організації українських націоналістів, засудивши її, викривала злочини сталінського режиму в УСРР, зокрема Голодомору 1932—1933 років в УСРР[2]. У 1933 році зусиллями УПР створений Український громадський комітет рятунку України, який займався розповсюдженням інформації у межах тогочасної Польщі та на міжнародній арені про здійснення радянським режимом геноциду українців, проводив акції протесту проти Голодомору та допомагав постраждалим від голоду жителям УСРР[13]. Головою УПР тоді був посол Дмитро Левицький[14]. 1935—1938 Вибори 1935 року[pl] до польського парляменту проходили в умовах проголошеної політики нормалізації польсько-українських відносин[2]. З метою збереження Парляментарного Представництва українців УНДО пішло на укладення виборчої угоди з Безпартійним бльоком співпраці з урядом, завдяки чому здобуло 14 мандатів у Сенаті[2]. Таку ж угоду уклало Волинське Українське об'єднання, отримавши 5 місць у Соймі й 1 в Сенаті[2]. Инші українські партії разом із польською опозицією бойкотували парляментарні вибори 1935 року, протестуючи проти антидемократичного виборчого закону[2]. УПР співпрацювала з польським проурядовим табором[2]. Польський уряд зробив кілька кроків назустріч українцям: голову УНДО та УПР Василя Мудрого обрано віцемаршалом Сойму, оголошено амністію та инше[2][15]. Проте уряд відмовився задовольнити найважливіші вимоги УПР: територіяльна автономія, проблеми у сфері економічного та культурно-освітнього життя[2]. 1938—1939УНДО, Українська народна обнова і Волинське Українське об'єднання взяли участь у виборах 1938 року[pl] у порозумінні з проурядовим Табором національної єдності[2]. Кількісне представництво українських партій у парляменті залишилося незмінним у порівнянні з попередньою каденцією 1935—1938 років[2]. 2 жовтня 1935 року УНДО та УНО сформували у новому парляменті спільну Українську Парляментарну Репрезентацію, водночас Волинське Українське об'єднання створило Українську парламентську репрезентацію Волині на чолі з Петром Певним[16]. Українські представники в парляменті розчарувалися в політиці «нормалізації»[2]. 9 грудня 1938 року УПР внесла на розгляд Сойму «Проєкт конституційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіяльної автономії західноукраїнським землям у межах Станиславівського, Тернопільського, Волинського, більшої частини Львівського і Поліського, окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківського воєводств[2]. Маршал Сойму не прийняв цього законопроєкту до розгляду, що стало приводом для припинення політики «нормалізації»[2]. Востаннє українські посли виступили в Соймі 2 вересня 1939 року: Степан Скрипник і Василь Мудрий запевнили польський політикум у спільній боротьбі українців і поляків проти Німеччини[2]. Див. також
Примітки
Література
Посилання
|
||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
