У війни не жіноче обличчя
«У війни́ не жіно́че обли́ччя» — художньо-документальна книга Світлани Алексієвич 1985 року, створена на основі історій, розказаних письменниці жінками-учасницями Другої світової війни. Перший твір циклу «Червона людина. Голоси утопії» та перша опублікована книга письменниці. Ідея та історія створенняСвітлана Алексієвич народилася у 1948 році. За спогадами, усе її дитинство було тісно пов'язане із війною[1]:
ЇЇ український дідусь, мамин батько, загинув на фронті. Білоруська бабуся, батькова мама, померла від тифу у партизанському загоні, із трьох синів із війни повернувся лише один — батько Світлани Алексієвич[1]. Своє дитинство письменниця провела у бабусі в українському селі, у Немирівському районі Вінницької області[1]:
Прочитане про війну в книжках і почуте на вулицях різнилося: страждання і біль — у розмовах, самопожертва і любов до смерті — у книгах та школі. Так, у Світлани Алексієвич виникла ідея написати свою власну книгу про Другу світову війну, але базуючись на свідченнях та розповідях очевидців[2]. Письменниця за переконаннями є пацифісткою, тому однією із цілей, яку вона собі ставила під час написання книги, було зображення війни, у першу чергу, як вбивства та насилля[3][4]:
На вибір жанру, за словами письменниці, її надихнула документальна книга-збірка спогадів про знищення німцями білоруських сіл під час Німецько-радянської війни «Я з вогняного села[be]», написана Алесем Адамовичем, Янкою Брилем та Уладзімірем Калесніком[be][5]. Готуючись до написання книги та аналізуючи написане на тему війни іншими авторами, Світлана Алексієвич дійшла висновку, що, на той час, на цю тему здебільшого писали чоловіки та про чоловіків[6]:
Це підштовхнуло письменницю до написання «жіночої історії» Другої світової війни[6]. Над рукописом книги Світлана Алексієвич працювала кілька років — з 1978 по 1983[7]. Вона зустрічалася із жінками-учасницями Другої світової війни, записувала їхні розповіді на аудіокасети, документувала й адаптувала отримані свідчення, узгоджувала написані тексти із героїнями[8]. Пізніше, в передмові до книги, письменниця відзначила спільну рису більшості почутих історій[9]:
Світлана Алексієвич провела бесіди із кількома сотнями військовичок — санінструкторками, снайперками, кулеметницями, саперками, телефоністками, водійками, військовими хірургинями, партизанками, розвідницями, командирками зенітної гармати, авіаційними механікинями, льотчицями. До книги увійшли спогади понад двохсот осіб[10]. В лавах радянської армії в роки Другої світової війни служило близько мільйона жінок[11]. Історія публікації та виданняМайже два роки рукопис не брали до друку, мотивуючи відмови надмірним натуралізмом, відсутністю провідної і керівної ролі комуністичної партії, розвінчуванням героїчного образу радянської жінки[12]. На початку 1984 року в російському журналі «Октябрь» було опубліковано скорочену версію твору та того ж року — ще кілька вибраних розділів у білоруському журналі «Нёман»[10]. З початком перебудови, книгу допускають до друку — спочатку у білоруському видавництві «Мастацкая літаратура» (1985), пізніше — у видавництвах «Правда» (1988), «Советский писатель» (1989). До кінця 1980-х років загальний наклад роману склав близько 2 мільйонів примірників[10]. Перше видання книги, у видавництві «Мастацкая літаратура» 1985 року, мало назву «У войны — не женское лицо…» (укр. «У війни — не жіноче обличчя…»). Книга неодноразово перевидавалася та була перекладена більш як двадцятьма мовами світу. 2013 року вийшла друком нова авторська редакція твору, підготовлена Світланою Алексієвич — письменниця додала нові епізоди, доповнила передмову, поновила фрагменти, викреслені свого часу цензурою. Українською мовою роман вперше опубліковано 2016 року видавництвом «Віват», переклад було здійснено за останньою доповненою редакцією 2013 року. Перелік вибраних видань:
Екранізації та адаптаціїТелебаченняНа основі матеріалів, зібраних Світланою Алексієвич для книги, білоруський режисер Віктор Дашук у співавторстві із письменницею створили документальний цикл 7 фільмів із назвою «У війни не жіноче обличчя», знятий на кіностудії «Білорусьфільм» у 1981—1984 роках[13][14]. Фільм було відзначено Державною премією СРСР та «Срібним голубом» Міжнародного Лейпцизького фестивалю документального та анімаційного кіно[10]. ТеатрЗа мотивами книги створено низку театральних постановок в Німеччині, Польщі, Словаччині, Росії[15][16]. Перелік вибраних театральних постановок:
КоміксУ 2019, на основі книги, японський художник Кейто Коуме[en] почав створювати однойменну манґу (яп. 戦争は女の顔をしていない, англ. The Unwomanly Face of War)[18]. Станом на 2024 рік видано 5 частин, вийшли друком у видавництві Kadokawa Shoten[19]: том 1 — січень 2020, том 2 — грудень 2020, том 3 — березень 2022[20], том 4 — квітень 2023[21], том 5 — серпень 2024[22]. Нагороди й відзнакиЗа книгу «У війни не жіноче обличчя» Світлана Алексієвич була відзначена низкою нагород та премій.
Примітки
Джерела
Посилання |
Portal di Ensiklopedia Dunia