Болдирєва Євдокія Гаврилівна

Болдирєва Євдокія Гаврилівна
Болдирєва Євдокія Гаврилівна
Народження	30 січня (12 лютого) 1916 ; Довгинцеве, Криворізька волость, Херсонський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Смерть	26 березня 2016 (100 років)
	Київ, Україна
Країна	Російська імперія; СРСР; Україна
Жанр	пейзаж, натюрморт, жанрове малярство і портрет
Навчання	Київський державний художній інститут (1946)
Вчитель	Шовкуненко Олексій Олексійович, Трохименко Карпо Дем'янович і Шаронов Михайло Андрійович
Діяльність	художниця
Член	Спілка радянських художників України
У шлюбі з	Болдирєв Володимир Степанович
Діти	Болдирєва Наталія Володимирівна
Роботи в колекції	Національний художній музей України, Національний музей Тараса Шевченка, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького і Полтавський художній музей імені Миколи Ярошенка
Нагороди

Євдокія Гаврилівна Бо́лдирєва (12 лютого 1916, Довгинцеве — 26 березня 2016, Київ) — український живописець, член Спілки радянських художників України з 1946 року. Дружина художника Володимира Болдирєва, мати графіка Наталії Болдирєвої.

Біографія

Народилася 30 січня [12 лютого] 1916(19160212) року на станції Довгинцевій (нині Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Україна). Протягом 1935—1946 років (з перервами) навчалась у Київському художньому інституті (викладачі Карпо Трохименко, Олексій Шовкуненко, Михайло Шаронов, Олександр Фомін). Дипломна робота — картина «Дніпро під Вишгородом»^[1].

З 1947 року працювала живописцем у Художньому фонді України. Жила в Києві, в будинку на вулиці Червоноармійській № 12, квартира № 16, потім в будинку на провулку Бастіонному № 9, квартира 62^[2]. Померла в Києві 26 березня 2016 року.

Творчість

Працювала в галузі станкового живопису. Писала натюрморти, пейзажі, жанрові сцени, портрети. Серед робіт:

«Дніпро під Вишгородом» (1946);
«Автопортрет» (1946);
«Донбас. Завод імені Сталіна» (1947, полотно, олія; Полтавський художній музей^[3]);
«Відновлення домни. Макіївка» (1947, Сумський художній музей імені Никанора Онацького);
«Коксохімічний завод. Рудченкове» (1949, Національний художній музей України);
«Київ. Вокзал» (1951, полотно, олія; Національний художній музей України^[4]);
«Хата в Моринцях» (1952);
«Зима» (1952);
«Будівництво нової шахти в Донбасі» (1957);
«Зелена вулиця» (1957);
«На металургійному заводі» (1960);
«В Кобзаревій хаті» (1961);
«Подружжя Кисіль» (1961);
«Дорога до колгоспу» (1961);
«Будівництво Київської ГЕС» (1963);
«Дорога до Чернечої гори» (1964);
«Холодно» (1966);
«Київські каштани» (1967);
«Брат і сестра» (1968);
«Пам'ять батьків» (1969);
«Мої батьки» (1970);
«Ланкова» (1971);
«Юний кролівник» (1972);
«Бульдонеж» (1978);
«Кам'яниця в Седневі» (1986);
«Травневий сад» (1986);
«Дари ланів» (1991);
«Повінь» (1995);
«Мальви» (1996);
«Білі півонії» (1996);
«Подарункові квіти» (1997).

1968 року розпочала серію «Вдови Великої Вітчизняної».

Брала участь у республіканських виставках з 1947 року, всесоюзних з 1946 року. Персональні виставки відбулися у Києві^[5]:

1975 — виставковий зал Спілки художників України на вулиці Володимирській;
1997 — галерея «Л-Арт»;
1997 — «Родина». Національний музей Тараса Шевченка;
1999 — «Вдови Великої Вітчизняної». Національний художній музей України;
2004 — галерея «Моро»;
2006 — до 90-річчя Центрального будинку художника. Виставкові зали НСХУ.

Крім згаданих музеїв, роботи художниці зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка, Національному музеї у Львові, у приватних збірках України, Росії, Німеччини, Японії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Великої Британії, Канади, Бельгії^[5].

Авторка статті в Енциклопедії сучасної України про Галину Зорю^[6].

Відзнаки

Заслужений художник України (з 2006 року; за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, активну громадську діяльність, багаторічну сумлінну працю^[7]);
Довічна державна стипендія (з 2006 року)^[8].