Нікколо МакіавелліНікколо́ ді Берна́рдо дей Макіаве́ллі (також Мак'яве́ллі, італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli; 3 травня 1469, Флоренція — 21 червня 1527, Флоренція) — державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет і драматург епохи Відродження[7][8][9]. Він найбільш відомий своїм політичним трактатом «Державець» (Il Principe), написаним біля 1513 року, але опублікованим лише в 1532 році.[10] Його часто називають батьком сучасної політичної філософії[11][12] та політології[13]. Протягом багатьох років він обіймав державні посади у Флорентійській республіці, відповідаючи за дипломатичні та військові справи. Писав комедії, карнавальні пісні, вірші. Він працював секретарем Другої канцелярії Флорентійської республіки з 1498 по 1512 рік, коли Медічі були позбавлені влади. Після смерті Макіавеллі його ім’я і пізніший термін макіавеллізм часто використовують для характеристики безпринципної політики на зразок тої, що Макіавеллі рекомендував у своїй найвідомішій праці «Державець»[14]. Макіавеллі описав аморальну поведінку: нечесність й вбивство невинних, як нормальну й ефективну в політиці[15]. Він навіть закликав до таких дій у багатьох ситуаціях[16][17]. Сумнозвісна знаменитість книги витікає з твердження, що вона дає «злі поради тиранам, щоб допомогти їм утримати владу»[18][19]. Ця книга посіла позицію під номером 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів за версією журналу «Ньюсвік»[20]. Хоча термін макіавеллізм асоціюється з політичними махінаціями, підступом і реальною політикою, його твори мали великий вплив на авторів епохи Просвітництва і відродили інтерес до класичного республіканізму. Зокрема, такі мислителі як Барух Спіноза, Жан-Жак Руссо та Дені Дідро, стверджували, що Макіавеллі був радше республіканцем навіть тоді, коли писав «Державця», і його твори дали натхнення демократичній політичній філософії епохи Просвітлення[21][22][23]. Менш відома праця «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» (написана біля 1517 року), як вважається, проклала дорогу сучасному республіканізму[24]. Політичний реалізм Макіавеллі продовжував впливати на покоління вчених і політиків, включаючи Ганну Арендт і Отто фон Бісмарка.[25][26] БіографіяМакіавеллі народився у Флоренції у сім'ї Бернардо ді Нікколо Макіавеллі (1426—1500), адвоката, і Бартоломії ді Стефано Нелі (1441—1496). У нього було дві старші сестри — Прімавера (1465), Маргарита (1468), та молодший брат Тотто (1475)[27]. Отримав добру освіту, відмінно знав латинську та італійську класику. Був знайомий з працями Тита Лівія, Йосипа Флавія, Цицерона, Макробія. Макіавеллі не вивчав давньогрецької, але читав латинські переклади Фукідіда, Полібія і Плутарха, з яких черпав натхнення для своїх історичних трактатів[28]. Після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвідові, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод. Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:
_-_Pope_Clement_VII_-_Google_Art_Project.jpg)
За допомогою трактату «Державець» Макіавеллі досяг прихильності Медічі. 1520 року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно. Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медічі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями. Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.  Сім'я та нащадкиУ шлюбі Макіавеллі мав багато дітей. Зараз в Італії живуть його прямі нащадки, серед них — акторка Ніколетта Макіавеллі, а також її сестра, модель Лудовіка Раньйоні Макіавеллі, відома тим, що її викрали у 1985 р., але відпустили після суспільного розголосу. Ідейна спадщинаМакіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець» з посвятою Лоренцо де Медічі в 1515–1516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», створеною приблизно в 1513–1517 роках з посвятою двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована в 1531 році. До політичної спадщини Макіавеллі також належить створена приблизно 1520 року й опублікована 1521 року праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо. Усі твори Макіавеллі перебували у папському каталозі з 1557 по 1850 рік[джерело?]. Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»[джерело?]; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»[джерело?]; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть[джерело?] У середині XX століття з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіавеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць[29]. Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіавеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало німецького ліберального історика ідей Фрідріха Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжній raison d'etat (державний інтерес)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвічардіні (1483–1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (державний інтерес) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать ужиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, бо в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». У всякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіавеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростання влади світської держави… Потреба в гнучкості заважала Макіавеллі дати однозначний розв'язок проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування й реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіавеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», II, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)… Моделлю для Макіавеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи та згодом його звинувачували в некритичному захопленні Римом і бракові реалізму, створене ним 1506 року міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростання державної могутності; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний в тому, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіавеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося розв'язати проблему республіканізму Макіавеллі: «Державець» і «Роздуми…» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtu, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в ширшому контексті. Основні твори
Переклади українськоюВперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:
Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року в нью-йоркському видавництві G.A Press з обкладинкою роботи Едварда Козака. Вдруге твір Макіавелі переклав з італійської Анатолій Перепадя, який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[30] Втретє твір Макіавелі переклала з італійської Валентина Балог, яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій». Список видань
Див. такожПримітки
Джерела
Література
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
