Васильчиков Олексій Васильович
Васильчиков Олексій Васильович (20 вересня 1776 — 30 квітня 1854) — онук Гетьмана України Кирила Розумовського та рідний брат статс-дами Марії Кочубей. Державний діяч Російської імперії, дійсний таємний радник, сенатор. ЖиттєписОнук останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Старший син камергера Василя Васильчикова і графині Ганни Розумовської. Його сестра Марія Кочубей була дружиною голови уряду князя Віктора Кочубея, який сприяв кар'єрі шурина. Наступнику ж Кочубея на цій посаді, князю І. Васильчикову, він припадав троюрідним братом. Кар'єру починав камер-юнкером у дипломатичному відомстві (під начальством свого дядька графа Андрія Розумовського) при посольстві у Відні. Потім перебував при імператорському дворі в чинах дійсного камергера і шталмейстера. За відгуками сучасників, він був людиною вельми пересічною, але доброю[2]. Розбагатів і висунувся вже у зрілому віці, отримавши значну частину спадщини братів своїх батьків — Олександра Васильчикова (одного з фаворитів Катерини II) і графа Олексія Розумовського (міністра народної освіти). Одружившись, придбав і перебудував для своєї сім'ї особняк на розі Великої Морської і Поштамського провулка. Найбільший кар'єрний успіх супроводжував Васильчикова під час управління богоугодними закладами (Маріїнське відомство). Він керував Будинком вдів, Санкт-Петербурзьким і Гатчинським виховними будинками, Маріїнською лікарнею, Сільською експедицією, Маріїнським сирітським відділенням при соборі всіх навчальних закладів, а також брав участь в опікунській раді закладів громадського піклування. У 1833 пробив у цензурному комітеті дозвіл на видання першого в Російській імперії «Педагогічного журналу».  З 10 червня 1820[3] — сенатор. Член Імператорського мінералогічного товариства. Після виходу у відставку в 1838 відвіз дітей до Київської губернії, де сподівався вберегти їх від розпусного впливу світського життя[4]. У 1841 Васильчикові з дітьми на два роки виїхали до Європи, а після повернення вирішили облаштуватися у Москві[5]. За свідченням сучасниці, Васильчиков був «дуже мовчазним, холодним у поводженні, високого зросту, гарний обличчям і з дуже рідким волоссям на голові»[6]. Як відзначав ще князь Микола Михайлович, коли мемуаристи пишуть про Олексія Васильчикова, складно визначити, чи мають вони на увазі голову Удовиного будинку або його повного тезку — троюрідного брата Олексія Васильчикова (1780—1833), який у свій час з ним служив сенатором (з 16.04.1828), і теж в чині дійсного таємного радника[7]. Подружжя Васильчикових жило в Москві на старовинний манер, що відповідавслов'янофільським переконанням господаря будинку. В кінці 1840-х щосереди вони давали у себе в будинку «чудові вечори, на які з'їжджався весь цвіт московського суспільства» і де «з великою витонченістю прибирав буфет дворецький італієць Пілеті, який приїхав з Парижа». Васильчиков помер у 77 років, дружина пішла за ним через рік. Подружжя покоїться в Малому соборі Донського монастиря. Незадовго до смерті художник В. Тропінін зобразив О. Васильчикова на портреті, який був переданий його спадкоємцями в розпорядження Румянцевського музею. Про високе становище зображеного аристократа кажуть «впевнена постава, офіційна поза, гордовитий вираз обличчя, стиснуті губи і холодний погляд»; у колишнього сенатора рідке сиве волосся і «руки з тонкої шкіри, що просвічується»[8]. Родина У сім'ї Васильчикова була першою його розумна і набагато молодша за нього дружина Олександра Архарова (1795–1855), донька московського військового губернатора І. Архарова і відомої петербурзької барині Катерини. За влучним висловом племінника, це була «жінка високої чесноти, постійно заклопотана вихованням своїх дітей»[9]. Для вузького кола знайомих тримала в Москві 1840-х салон, де пікірувалися західники і слов'янофіли. У шлюбі мала дітей:
Галерея
Примітки
|
||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
