Клочурак Степан Степанович

Степан Степанович Клочурак
чеськ. Štefan Kločurak
Міністр військових та господарських справ Уряду Карпатської України
15 березня 1939 — 18 березня 1939
Попередник	посада запроваджена
Наступник	посада скасована
Міністр комунікацій (залізниць) Уряду Карпатської України
6 березня 1939 — 15 березня 1939
Попередник	Юліан Ревай
Депутат Сойму Карпатської України
12 лютого 1939 — 18 березня 1939
Президент Гуцульської республіки
18 грудня 1918 — 11 липня 1919
Народився	27 лютого 1895(1895-02-27) Ясіня, жупа Мармарош, Угорське королівство,  Австро-Угорщина
Помер	8 лютого 1980(1980-02-08) (84 роки) Прага, Чехословацька Соціалістична Республіка
Похований	Ольшанський цвинтар[1]
Відомий як	журналіст, політик
Країна	Чехословаччина Австро-Угорщина
Національність	українець
Політична партія	УНО
Нагороди

Степа́н Степа́нович Клочура́к (Клочуряк) (27 лютого 1895, смт. Ясіня, Австро-Угорщина — 8 лютого 1980, Прага, Чехословаччина) — український закарпатський громадсько-політичний діяч, журналіст, президент Гуцульської республіки (Рахівщина, Закарпаття). Автор книги про неї: «До волі» (Нью-Йорк, 1978; перевидана в Ужгороді у 2009). Кавалер Ордена Свободи (посмертно).

Навчався у Віденському університеті. Воював у званні офіцера армії Австро-Угорщини на фронтах І-ї світової війни. У 1918–1919 рр. був організатором Гуцульської республіки (незадовго перед тим повернувся з фронту). 18 грудня 1918 р. виступав на з'їзді Мараморощини у Сигіті, де було обрано Сигітську Народну Раду (славо також мали: Климпуш Василь — Ясіня, Штефан Августин, Бращайко Михайло — Рахів, Йосипчук Василь — Великий Бичків.^[2]). 10 грудня 1918 р. як голова Гуцульської Народної Ради у складі української делегації (8 осіб) прибув до Будапешту для обговорення урядового законопроєкту про автономію українців Закарпаття. Через чисельну меншість дискусія пішла в промадярському руслі; українці тут провели свій з'їзд, головою обрали рахівського адвоката Августина Штефана, рішуче зажадали возз'єднання краю з Великою Україною.^[3]

Надалі Клочурак був також командиром Закарпатської сотні Української Галицької Армії (УГА) в боротьбі з більшовиками та денікінцями.

У 20-х роках Ст. Клочурак здобув вищу юридичну освіту на правничому факультеті університету ім. Я. А. Коменського в Братиславі.

У 1920—1922 роках редагував (у співпраці із Євгеном Пуза) партійний друкований орган — газету «Народ» (від 1922 року — «Вперед»), яка виходила в Ужгороді, згодом лідер української фракції Аграрної партії Чехословаччини. З 1934 р. — редактор її органу «Земля і воля».

У міжвоєнний період був співорганізатором «Просвіти», торговельних, економічних, молодіжних, військових, соціальних та педагогічних спілок на Закарпатті. Приділяв значну увагу розвиткові українського Пласту на Закарпатті та спортивних товариств. Він теж був членом-засновником славного футбольного клубу «СК Русь», який прославив Закарпаття далеко за межами свого краю. Клочурак вважався офіційним репортером цього клубу, і його репортажі в закарпатоукраїнській пресі були дуже популярними.

У 1939 році посол до Сойму і міністр Карпатської України. З 1939 р. — в еміграції в Празі, 1945 року був арештований НКВС, до 1957 р. перебував у радянських концтаборах.

Після звільнення проживав у Празі.

Його племінницєю є Галина Клочуракова (згодом Павловська, чеськ. Halina Pawlowská), яка стала відомою чеською письменницею, сценаристкою, публіцисткою. У фільмі «Дякую за кожний новий ранок» (чеськ. Díky za každé nové ráno, 1994) досить сатирично зображує закарпатських українців.

Родичі Степана Клочуряка на Закарпатті і в Чехо-Словаччині були репресовані та переслідувані. Мати померла у 1945 р., батько — у 1947 р. Мабуть, найбільше постраждала його сестра Анна Лофердюк. У 1950 р. в рамках «розкуркулення» її спочатку вигнали з власної хати у Чорній Тисі до Лазещини, потім засудили за ніби «не сплачений держподаток». Засудили її спочатку на 1 рік, потім на 9 років таборів, позбавлення громадянських прав та конфіскацію всього майна. Що цікаво — судили її не під прізвищем Лофердюк, а під дошлюбним прізвищем Клочуряк, щоб надати процесові більш «куркульського» характеру.

• Орден Свободи (14 березня 2019, посмертно) — за визначний особистий внесок у відродження української державності, самовіддане служіння Українському народові^[4][5]

• Дякую за кожний новий ранок
• «Лицар волі», «Гуцульська республіка», «Назустріч волі» (Див. літературу до Гуцульська республіка)

...Я хотів з Вами порадитися відносно мого наміру, описати усе те, що я від діточих літ бачив, чув і до певної міри між своїми рідними гуцулами пережив та описати ті події, в яких я в дорослих роках брав активну участь. Про ті події, особливо в часі боротьби за визволення нашого народу, досить много написано, але їх докладно і в правдивому освітленні ніхто не описав, як також не описано перебіг народних зборів у місяці грудні 1918-го року в Будапешті, в Мараморошському Сиґоті, а в місяці квітні 1919-го року з'їзд делегатів з Карпатської України, який відбувся в Станиславові, про який донині ані слова не написано. З повстання гуцулів і про Гуцульську Республіку тільки деякі епізоди описані, але що там діялось і по ліквідації мадярської адміністрації, як гуцули заряджували своє життя, про те писалось тільки в загальних рисах. Я з тих часів зберігаю деякі матеріали та хотів би у вступі описати правдиву історію Ясіня, де в послідніх триста роках відогравались різні цікаві події, і взагалі Ясіня здавна відзначалось боротьбою проти своїх гнобителів. Ясіня відзначається не тільки визначними борцями за волю, як Подерей, Пластун (який працював в порозумінні з А. Добранським), але у Ясіню відбивали татарські грабіжницькі походи, послідний бій з татарами відбувся в Ясіню на Констерівці і в Татарському перевалі в 1717-му році. Історію Ясіня згадую, бо я не тільки від Вас одержав відпис «історії», яку видумали Лелекач і Молдавчук, мені їхню брехню переслали з Ясіня і не боюсь заявити, що їхня «історія» від першого до посліднього слова є видуманою брехнею, а особливо, що торкається Гуцульської Республіки. Є щастям, що «з брехні ніякою силою не зробиш правду». Але і то великий плюс, що в своїй «історії», хоч в неправдивому освітленні, вони відважились тодішні події згадати[6].

...Приходить вечір, а з ним непевність і страх. Ми з Люсею спакували нашу мізерію і ждемо. Мій колега обіцяє взяти нас до свого авта. Найгірше, що не маємо жодних грошей. Пан Сопко відмовився дати мені якусь платню. З Хусту вже не можемо чекати нічого. Около дев’ятої години приїхало одно авто, а в ньому один наш міністер (здається пан Клочурак) та ще якісь особи. Міністер дав мені кілька сотень крон та каже: - Ви тут не можете до ранку лишатися. Мадяри цієї ночі прийдуть сюди. Забирайте зі шпиталю, що можете та втікайте! - Що я можу зі шпиталю взяти? - Заберіть цінніші інструменти лікарські. Це буде ваша платня. Йду я за п. Сопком, а цей мені каже: - Нем сабат! Не вільно! [7]

• М. Ю. Токар. Клочурак Степан Степанович [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 356. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Довідник з історії України.- Київ, 2001. с. 313.
• Мушинка М. Лицар волі.- Ужгород, 2010.
• Тимчук В., Тимчук Н., Якимчук Р. Військово-політичні аспекти діяльності Степана Клочурака у 1914—1919 роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2012. — № 21. [1]

• Клочурак Степан Степанович [Архівовано 18 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.