Мова квітів

Ця стаття може містити оригінальне дослідження. Будь ласка, удоскональте її, перевіривши сумнівні твердження й додавши посилання на джерела. Твердження, які містять лише оригінальне дослідження, мають бути вилучені.

Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено.

Мова квітів (Флорографія) — символіка, значення, що надається різним квітам для вираження тих чи інших настроїв, почуттів та ідей. У Вікторіанську епоху мову квітів використовували для таємного вираження почуттів у тих випадках, коли про них не можна було говорити відкрито. Нюанси мови зараз в основному забуті, але, для прикладу, до сьогодні червоні троянди означають пристрасну, романтичну любов, білі троянди — чесноту та цнотливість.

Мова квітів може бути реалізована шляхом створення квіткових композицій з живих рослин — букетів, вінків тощо.

Мова квітів народилася на Сході, створили її жінки. Позбавлені спілкування, не наважуючись часто відкривати обличчя, вони перенесли на квіти всі відтінки свого настрою і почуттів. Виниклі одного разу асоціації поступово перетворювалися в стійкі символи, завдяки яким можна було вести розмову.

У східній традиції вважається важливим:

• Коли піднесено квіти;
• Як дарувальник тримає букет:
  • суцвіттями вгору або вниз;
  • у лівій або правій руці.
• Чи прикрашений букет листям і чи видалені шипи у троянди.

Знання про мову квітів потрапили до Європи завдяки нотаткам двох персон: Обрі де ля Моттрея (фр. Aubry de la Mottraye) та леді Мері Уортлі Монтегю.^[1]

Обрі де ля Моттрей описав своє перебування при дворі короля Швеції Карла XII у Туреччині в двотомнику «Подорож … по Європі, Азії та Африці» у 1727 році.

Дружина британського посла в Стамбулі у 1717 році Мері Уортлі Монтегю описала таємну мову любовної переписки «селам», що іменується також «мовою предметів і квітів», у своїх листах, опублікованих в 1763 році, незабаром після її смерті, що і зробило її відомою.^[2]

Квіткові словники публікувалися протягом усього XVIII століття, розповідаючи про значення тієї чи іншої рослини. Дуже популярною була мова квітів і у Франції та у Англії часів королеви Вікторії

В християнській релігії лілія біла символізує чистоту і цнотливість, тому рослина традиційно зустрічається на мальовничих зображеннях поруч з Богородицею і другими непорочними святими. Гілку лілій, починаючи з 3 доби Відродження, — безперечний елемент у сцені Благовіщення. Білу лілію бачимо на полотнах Да Вінчі, Боттічеллі, Росетті, Караваджо, Лоті та інших великих художників. Саме християнство сприяло поширенню цього виду в країнах Європи, оскільки наявність такої лілії було обов'язковим для середньовічних монастирських садів. Через Велику Британію і Нідерланди лілія білосніжна потрапила в країни Америки.

Один з найдавніших символів в індуїзмі — лотос. У давніх і сучасних мовах відомі десятки найменувань лотоса. З ним пов'язані імена багатьох богів і людей. У далекій давнині лотос був одним з важливих продуктів харчування: з його насіння робили борошно й пекли смачні коржі, їли також корінь, стебла й листя. Поступово утворилася складна символіка лотоса. Його квіти починають розкриватися на сході сонця, а численні пелюстки нагадують промені. От чому лотос ще в давнину став емблемою сонця й космічної сили, що несуть життя й процвітання. Лотос співвідносився з богинею-матір'ю й символізував родючість. Він став символом і багатьох сонячних божеств: Сур'ї, Вішну, Лакшмі. На гігантському лотосі, що виростає з пупа Вішну, спочиває творець Праджапаті. Індуїстські боги зазвичай сидять на лотосових тронах. В іконографії часто розетки, медальйони, орнаменти зображують саме з лотосом.

Ікебана — класичне японське мистецтво, що виникло понад 600 років тому і спочатку було буддійським ритуалом покладання підношень в храмах. До середини XV століття з появою перших класичних стилів ікебана придбала статус мистецтва і здобула незалежність від релігійного змісту ритуалів, хоча цей підтекст залишався. Перші вчителі та учні були священиками і аристократією, але з плином часу з'явилося безліч шкіл, нових стилів і ікебана таким чином стала надбанням всього японського народу.

В Японіє існує кодована мова квітів ханакотоба^[3].

У VI столітті до Японії проникло буддійське вчення, яке принесло із собою ритуал покладання квітів на вівтар на честь Будди. В Індії ритуал зводився до розсипання пелюсток, але в Японії до X століття квіти стали підносити в вазах або на підставках, а виконавцем ритуалу стало духовенство.

Найстаріша школа ікебани бере свій початок від священика храму Роккакудо в Кіото, який був настільки вправний у складанні композицій, що його порад і настанов шукали інші священики. Оскільки він жив біля озера (по-японськи звучить як ikenobo), то ця назва (Ikenobo) і закріпилося за майстрами ікебани, які навчалися у цього священика або жили в цій місцевості.

Протягом багатьох років люди намагалися розгадати таємницю символіки квітів, вивчаючи складені про них міфи та легенди. Як правило, квіти асоціюються з певними якостями людини.

• Червоний колір асоціювався з кольором життя, любові, (звідси троянда — символ любові, гвоздика — квітка пристрасті), а також як колір крові, символ гніву та помсти (колір війни і революції).
• Білий колір — символ чистоти і невинності (лілія);
• Чорний — символ смутку, трауру;
• Жовтий — символ відрази, ненависті; крім золотистого — символу сонця і радості;
• Зелений — символ надії та віри;
• Блакитний колір — символ богів;
• Синій — символ вірності (незабудки, фіалки);
• Пурпуровий — символ величі.

Символічні значення живих квітів рослин широко використовувалися при складанні букетів, коли кожному з елементів композиції надавався додатковий, емоційний сенс.

• Ханакотоба

• Мензатюк З. Український квітник: науково-популярна проза. — К.: Грані-Т, 2010. — 64 с., іл. ISBN 978-966-465-299-2
• Басманова Э. Б. Старинный цветочный этикет. Цветочные традиции и цветочный этикет в частной и общественной жизни России XVIII — начала XX века. Белый город. — 2011. — 416с. ISBN 978-5-7793-2164-8