Моє життя (Троцький)
«Моє́ життя́: До́свід автобіогра́фії» (рос. «Моя жизнь: Опыт автобиографии») — автобіографія Лева Троцького, одного з організаторів Жовтневої революції, що відіграв ключову роль у створенні Червоної армії. Написана у період проживання Троцького в Алмати й Туреччині; вперше опублікована 1930 року. Ця робота містить важливі історичні деталі Жовтневих подій і має яскраво виражену антисталінську спрямованість Автобіографія Троцького, що стала одним із найважливіших джерел для дослідників його життя, політичної долі та творчості, справила відчутний вплив на його біографів, починаючи з Ісаака Дойчера (який, через докладний аналіз сталінізму та соціоекономічного устрою СРСР, вважав екснаркома «пророком»). Багато хто з біографів Троцького просто переписував фактичний матеріал про життя революціонера з його ж книги, лише адаптуючи розказану Троцьким версію подій до реалій свого часу[1]. Факти ж про ранні роки Троцького досі відомі лише з «Мого життя»[2][3][4]. Книга перекладена багатьма мовами світу; уперше видана в СРСР 1991 року ІсторіяАвтор «Мого життя», Лев Троцький, народжений у Янівці (нині ― село Береславка у Кіровоградській області України), був марксистським теоретиком і революціонером, що став ключовою фігурою в більшовицькій революції 1917 року та громадянській війні в Росії. Після повалення російської монархії та Тимчасового уряду, Троцький обіймав високі посади в радянському уряді, зокрема як голова Революційної військової ради та народний комісар з військових справ[5]. Після смерті Володимира Леніна, лідера більшовиків, у 1924 році Лев Троцький вступив у політичну боротьбу з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Сталіним, ставши його головним опонентом[6]. Конфлікт між Троцьким і Сталіним виник через розбіжності в поглядах на економічну політику країни[7]. Разом з тим, Троцький підтримував ідею світової революції, тоді як Сталін виступав за побудову «соціалізму в окремо взятій країні». Троцький і його прибічники також критикували Сталіна за бюрократизацію держапарату й нехтування альтернативними думками[8]. Урешті, 1927 року, Сталін досягнув усунення Троцького з влади та його вигнання з СРСР у 1929 році[9][10]. Спершу Троцького вислали до Алмати, а згодом до Туреччини, де він продовжив політичну діяльність та написання своїх праць[11]. Після висилки з СРСР та прибуття до Туреччини Лев Троцький відновив роботу, яку почав ще в алматинському засланні[11], з метою представити всім зацікавленим особам свій життєвий шлях: від розповіді про батьків до подій 1930 року[12]. Книга «Моє життя» була написана «за одним присідом і завершена протягом кількох місяців»[13]. Сам Троцький писав у передмові, що «сама можливість появи її у світ створена павзою в активній політичній діяльності автора»[14]. Про інтенсивну роботу батька писав син колишнього наркома Лев Сєдов: «У нас без змін. Старий [Троцький] багато працює – підготовляє книги для друку»[15].
В архіві НКВС зберігся невеликий аркуш зі списком потенційних назв рукопису: «Пів століття (1879—1929). Досвід автобіографії» (рос. «Полвека (1879—1929). Опыт автобиографии»), «Приливи та відливи. Автобіографія революціонера» (рос. «Приливы и отливы. Автобиография революционера»), «На службі революції. Досвід автобіографії» (рос. «На службе революции. Опыт автобиографии»), «Життя у боротьбі. Автобіографія революціонера» (рос. «Жизнь в борьбе. Автобиография революционера»), а також «Жити означає боротися. Автобіографія революціонера» (рос. «Жить — значит бороться. Автобиография революционера»)[16].  Рукописом автобіографії негайно зацікавилися американські та англійські видавці, видавши авторові аванс у сім тисяч доларів[17]. Вже 1930 року «Моє життя» було перекладено англійською і випущено в США та у Великій Британії. Рік по тому американське видавництво опублікувало її додатковий наклад. Тоді ж мемуари революціонера були видані у Франції, Іспанії, Чехословаччині та Польщі (видавничою компанією Bibljon): причому у Варшаві вони з'явилися не тільки польською мовою, а й ідишем[14]. Через два роки, в 1932-му, мемуари Троцького було видано в Китаї[18]; книга стала бестселером, забезпечивши фінансову стабільність сім'ї революціонера[19][11]. На відміну від американських видавців, які зберегли авторський підзаголовок «Досвід автобіографії», лондонське видавництво «Thorton Buttenworth» видало книгу з підзаголовком «Зліт і падіння диктатора» (англ. The Rise and Fall of a Dictator), що обурило Троцького[20]. Ще більше його невдоволення викликав французький переклад і, особливо, супровідні коментарі Моріса Донзеля-Парижаніна, які автор вважав «образою»; судовий позов адвоката Лева Давидовича, однак, запізнився, оскільки паризьке видавництво Rieder встигло випустити наклад у продаж[21]. Російськомовне видавництво «Граніт», яке розташовувалося в столиці Веймарської республіки Берліні, уклало договір із Левом Давидовичем про видання книги у двох томах: це сталося вже 1930 року, хоча у вихідних даних значиться наступний, 1931 рік. Стверджується, що книговидавець отримував непоганий прибуток, хоча не відчував себе в безпеці в умовах дедалі більшої «кампанії ненависті», що нагніталася радянською владою щодо Троцького. Осторонь цькування єврея-комуніста не залишилися й нацисти, які набирали сили в Німеччині[18]. При цьому сам автор пізніше пояснював великі обсяги продажу автобіографії тим, що її екземпляри купували агенти радянських спецслужб — з метою знищити книги[21]. У Радянському Союзі мемуари Троцького були вперше опубліковані 1991 року (підписано до друку у вересні 1990 року)[22][23]. На думку історика Юрія Ємельянова, котру він висловив у 1990 році, радянські «заборони на знайомство» з автобіографією Троцького обґрунтовувалися так: «якщо Ви читаєте троцькістську літературу, значить ви заражаєтеся троцькістськими поглядами… перетворюєтеся на троцькіста»[24]. Книгу перекладено безліччю мов і видано практично по всьому світові. Вже 1930 року вийшли переклади англійською[25], чеською, французькою, італійською, іспанською та німецькою. 1969 року відбулося видання автобіографії в Ірані, а 1970-го в Туреччині[26]. Англійською мовою мемуари перекладали «старі знайомі Троцького»: Макс Істмен та його дружина Олена Істмен-Криленко, яка писала, що робота над перекладом їй «нічого, крім гордості та радості, не доставила»[27]. Якість їхнього перекладу була відзначена одним із критиків книги[28]. ОписУ своїй автобіографії Лев Троцький прагнув відбити свій життєвий шлях у суворій хронологічній структурі, яка б підкреслювала ключові віхи як в особистій, так і в революційній діяльності автора[29]. Книга розділена на два томи і охоплює його ранні роки, революційну діяльність, тюремні ув'язнення, заслання, еміграції, повернення до Росії та подальшу боротьбу за владу після Жовтневої революції. У першому томі Троцький описує своє дитинство в Янівці, досвід здобуття освіти, знайомство з революційними ідеями та участь у підпільній роботі. Поміж іншого, у книзі вміщено описи рідної Троцькому південноукраїнської природи; Троцький детально відтворює атмосферу українського села з його розміреним побутом, звичаями та українською мовою, що була невід'ємною частиною його повсякденного спілкування[9]. Такі розділи, як «Моя перша революційна організація» (рос. «Моя первая революционная организация») та «Мої перші в'язниці» (рос. «Мои первые тюрьмы»), передають драматизм раннього етапу політичної діяльності Троцького[30][31]. Другий том книги зосереджується на періоді активної участі Троцького у перевороті 1917 року та складностях, що виникли після одержання більшовиками влади. Розділ «Від липня до жовтня» (рос. «От июля до октября») докладно описує напружені події перед взяттям влади більшовиками, а розділ «Біля керма влади» (рос. «У власти») — його досвід на посаді голови виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Особливу увагу приділено Берестейському миру та супутнім йому важким перемовинам, описаним у розділі «Переговори у Бересті» (рос. «Переговоры в Бресте»)[32]. У фінальних розділах Троцький описує внутрішньопартійну боротьбу, свої відносини з Леніним, розкол у керівництві та вимушене вигнання з СРСР, завершуючи книгу роздумами про політичний крах та своє життя у вигнанні[12]. КритикаПісля своєї публікації, книга піддалася жорсткій критиці з боку літераторів та інтелектуалів, які були прихильні до радянського уряду та вважалися «друзями СРСР». Вони характеризували спогади Троцького як спробу дискредитувати радянську владу[33][34]. В СРСР мемуари Троцького суворо критикувалися навіть після десталінізації; зокрема факт публікації автобіографії на замовлення «берлінського буржуазного видавця» використовувався радянськими істориками для боротьби з «троцькізмом» і в 1980-ті роки, які описували книгу як «відверто спрямовану проти Леніна та більшовизму»[34]. Втім попри негативну реакцію всередині марксистсько-леніністського табору, «Моє життя» здобуло визнання за межами СРСР, де багато критиків, включно з тими, хто не поділяв поглядів Троцького, давали книзі схвальні характеристики, відзначаючи її історичну важливість та яскравий стиль написання[35]. «Всі американці в голос кричать, що за чудова книжка. Бідолашного Сталіна, напевно, завидки беруть, що не про нього, а про Вас кричать»[Коментар 1], — писала в 1930 році Олена Криленко, яка перекладала працю Троцького на англійську[27]. Стара знайома Троцьких — Ганна Клячко — прочитавши присланий їй екземпляр, відповідала авторові: «Ваша особистість, Леве Давидовичу, цікавить і притягає всіх. І ось Ви яскраво, жваво, пластично виступаєте зі своєї книги, і всім ясно, що ж це за людина, як вона працювала, чого прагнула, і все те особисте, що так займає людей»[Коментар 2][36]. Професор Олександр Каун, відомий своєю книгою про Максима Горького, писав, що закінчив читати американське видання спогадів Троцького з жалем: «хотілося слухати автора найціннішого внеску в історію російської революції іще й іще»[37]. В огляді «Мого життя», опублікованому з нагоди її американського видання, професор Волтер Карл Барнс називає книгу «одним із найважливіших документів нової Росії». Він наголошує на точності та детальності роботи, особливо в порівнянні з «розпливчастими» спогадами, написаними Олександром Керенським та Сергієм Сазоновим[28]. Професор Володимир Мамонов у 1991 році називав «Моє життя» «прецікавою [книгою], причому не тільки для фахівців»[38]. Микола Бердяєв відгукнувся про книгу як про твір, «написаний для прославлення Л. Троцького як великого революціонера і ще більше для приниження його смертельного ворога Сталіна як нікчеми та жалюгідного епігона. Але написана вона дуже талановито…»[39][40][41]. У книзі Йосип Сталін уперше названий «видатною посередністю»[42]. У 1931 році в журналі «Пролетарська революція» з'явилася стаття Йосипа Сталіна «Про деякі питання історії більшовизму»[43], яку можна розглядати як «відповідь» радянського лідера на «друковану продукцію Троцького» (включаючи «Моє життя»). Основний зміст сталінської статті зводився до необхідності припинення будь-якої дискусії щодо проблем історії партії та революції[44]:
 Німецький письменник Ліон Фейхтванґер, який відвідав Москву в 1937 році і написав після цього невелику книгу, неоднозначно відгукувався про автобіографію Троцького[45]:
Фейхтванґер звертав увагу на брак почуття міри у автора, його «летючу в повітрі» логіку і відсутність належних знань про «людську сутність та людські можливості». Він характеризував книгу як «повну ненависті» і «пристрасно несправедливу», звинувачуючи колишнього наркома у поєднанні правди з вигадкою. На думку німецького письменника, Троцький у своїй книзі «злісно відкидає всі заслуги Сталіна»[33]. Стиль Троцького був відзначений нобелівським лавреатом Франсуа Моріаком: він порівнював письменницький хист Троцького з Левом Толстим та Максимом Горьким. Французький письменник вважав, що — якби Лев Давидович не обрав «революційну кар'єру» — він міг би посісти гідне місце у галереї великих російських письменників[46][47][35]. Американський історик Поль Ле-Блан зазначав, що біографи революціонера стверджували, що «двотомник був персоніфікованою історію російського революційного руху». Особливу цікавість становила частина, що стосується радянського періоду життя Троцького: у ній «яскраво і детально» описувалася внутрішньопартійна боротьба 1923—1927 років[48] і роз'яснювалася політична позиція автора. З ними згодні й анонімні автори огляду книги, опублікованого з нагоди її видання у британському Журналі Королівського інституту міжнародних відносин: не звинувачуючи автора у прямій фальсифікації (радше, в «мінімізації минулих розбіжностей»)[49], вони звертають увагу, що в читача, незнайомого з усіма перипетіями міжфракційної боротьби РСДРП на початку XX століття, може скластися враження, що Троцький довгі роки був найближчим другом та вірним соратником В. І. Леніна[50][51]:
 Крім того, вони, відгукуючись про останній розділ книги, присвячений «атакам» на буржуазні уряди Європи (які регулярно відмовляють Леву Давидовичу у в'їзній візі), ставлять риторичне запитання: чи було щось фундаментально неправильним у «політичній кар'єрі» головного героя, що закінчилася втратою друзів і що залишила його на самоті турецького вигнання[52]? Невиразність опису дитинства головного героя, відсутність подробиць (зокрема, теми антисемітизму того часу) були відзначені у рецензії до видання 1970-х років[53]. Історик Роберт Сервіс, користуючись архівом Троцького після його відкриття, знаходить, що в ході редагування тексту автор намагався зменшувати кількість епізодів з його раннього життя, що нагадували про «заможність» сім'ї Бронштейнів, а також про їхнє єврейське коріння і зв'язки. В автобіографії також пропущено частини, пов'язані з роллю Троцького в придушенні Кронштадтського і Тамбовського повстань[49]. Вибір джерел, зокрема цитування лише «хвалебних» відгуків про колишнього наркома, опублікованих Анатолієм Луначарським, також викликав питання. За образним висловом автора біографії революціонера Рональда Сіґала, процитованого істориком Полем Ле-Бланом у 2015 році, книга «схожа на віконну галерею, в якій тільки частина вікон має прозоре скло, інша частина — матове скло, деякі — завішані картинами, а є й ті що закладені цеглою»[54][55]. Біограф Троцького, генерал Дмитро Волкогонов відніс «Моє життя» до однієї з двох найкращих книг, створених Троцьким (нарівні з «Історією російської революції»): «Навіть якби вигнанець не написав більше нічого… його ім'я назавжди залишилося б у ряду талановитих історичних письменників»[56]. Інший біограф революціонера — Ісаак Дойчер — також виокремлює саме ці два «головні історичні твори» Троцького[57]. У післямові американського видавця автобіографії, перекладеному і німецькою мовою, відзначалася «гіркота щирого комуніста», яка «читається між рядками» у зв'язку з необхідністю для Троцького знову жити на засланні, причому — в капіталістичному світі[58].  Провідний науковий співробітник Санкт-Петербурзького інституту історії Російської академії наук Володимир Черняєв вважав, що «Моє життя» доводило право автора вважатися найближчим соратником Леніна і дозволяла «звести рахунки» з колишніми соратниками у партії[19]. На думку авторів чотиритомної біографії Троцького Юрія Фельштинського та Георгія Чернявського, «полемічні»[51] мемуари Троцького мали «всі переваги і недоліки, які притаманні спогадам як жанру»: книга була «суб'єктивна і упереджена», що, правда, і не заперечувалося. У той же час вони називали мемуари Троцького «захопливими», а також відзначали його живу, вільну мову, залучення безлічі літературних прийомів[59][60] і точність у фактологічному плані: у них майже неможливо виявити неточності у датах, іменах та спільній канві подій[12][61]. Фельштинський та Чернявський також повідомляли, що найважливішими недоліками роботи були, по-перше, «концентрація уваги автора на власній персоні», і, по-друге, «не цілком щира» ідеалізація образу Володимира Леніна та всього ленінського періоду в історії СРСР[62]. Коментарі
Примітки
Література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
