3-й Башкирський кавалерійський полк (360 багнетів, 240 шашок);
3-й батальйон 3-го Башкирського стрілецького полку (575 багнетів);
Башкирський окремий артилерійський дивізіон (3 батареї).
Наприкінці жовтня 1919 року до складу групи увійшли 2-й батальйон 3-го Башкирського стрілецького полку, з 3 листопада 1919 року — 1-й батальйон того ж полку. Після входження у жовтні 1919 року до складу групи башкирських частин з Південного фронту та новоприбулих частин з Башкирської АРСР було оновлено її склад — увійшли Башкирська окрема кавалерійська дивізія і Башкирська окрема стрілецька бригада.
Крім національних частин та з'єднань представники всіх національностей Союзу РСР служили і у звичайних військових частинах та з'єднаннях, що не поділяються за національними чи іншими ознаками. Починаючи з перших днів свого існування РСЧА мала традицію формування національних військових частин та з'єднань (що продовжила тенденції, що існували і до революції). Вони формувалися або відкрито (створювалася частина з «національним» найменуванням, що комплектується переважно представниками однієї національності), або методом «концентрації», при якому призовники однієї національності прямували в одну сполуку або частину. Національні формування були різного виду — від взводу та ескадрону до полку та дивізії. Для підготовки командних кадрів для національних частин та з'єднань створювалися спеціальні військові навчальні заклади. Як правило, національні формування служили в тих місцевостях, де були сформовані, тобто за місцем проживання призовників (військовозобов'язаних). Частка військовослужбовців РСЧА, які служили у національних військових формуваннях, завжди була невелика. На початку 1938 року у національних формуваннях служило менше 2 % червоноармійців. 1934 року було розформовано білоруські та українські національні частини. У 1938 році спеціальною постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про національні частини та формування РСЧА» було скасовано всі національні найменування формувань, запроваджено єдиний загальнонаціональний порядок проходження військової служби (причому поза місцем проживання призовника) для представників усіх національностей держави.
За роки війни національні формування були сформовані у 11 союзних республіках. Загалом у РСЧА було сформовано 66 національних військових з'єднань — 26 стрілецьких та гірничострільних дивізій, 22 кавалерійські дивізії та 18 стрілецьких бригад. З цього числа 37 національних військових з'єднань брали участь у бойових діях на фронтах Німецько-радянської війни[1].
Багато військових формувань за час свого існування змінювали свою нумерацію та найменування, а в ряді випадків втрачали і свою національну приналежність[2].
Значення національних військових формувань у ході бойових дій настільки зросло, що 1 лютого 1944 року Верховною Радою СРСР було прийнято закон, що дозволяє кожній союзній республіці мати свої військові формування. На республіки у своїй було покладено відповідальність за укомплектованість їх особовим складом, транспортом, кіньми тощо. Розміщення та матеріальне забезпечення національних частин та з'єднань до повного формування та передачі до складу Збройних Сил проводилися також за рахунок ресурсів республік та автономних областей.
У післявоєнний період національні військові формування проіснували до середини 1950-х років, потім було ухвалено рішення знову повернутися до екстериторіального принципу комплектування військ.[3]
Історія
В период Гражданской войны возникали партизанские части, сформированные по национальному признаку[4]. 10 мая 1920 года вышло Постановление Совета труда и обороны за подписью В. И. Ленина «О призыве в ряды Красной Армии граждан не русской национальности Сибири, Туркестана и других окраин»[5]. Это Постановление предусматривало, что представители местных народов подлежат призыву в РККА наравне с русскими, но при этом допускало возможность освобождения от призыва представителей некоторых национальностей. Впрочем была сохранена на некоторый период сложившаяся в дореволюционных период практика непризыва представителей некоторых национальностей. В постановлении Совнаркома от 6 сентября 1922 г. о призыве граждан, родившихся в 1901 года, отмечалось[6]:
Граждан, кои по своим национальным, бытовым и экономическим условиям не призывались в ряды армии при ранее бывших призывах, от призыва, согласно настоящего постановления освободить
Граждан, кои по своим национальным, бытовым и экономическим условиям не призывались в ряды армии при ранее бывших призывах, от призыва, согласно настоящего постановления освободить
Коренізація в РСЧА виявилася у створенні військових частин, укомплектованих за національною ознакою, у використанні національних мов на військовій службі, у створенні національних військово-навчальних закладів та квотуванні місць у військових навчальних закладах для осіб певних національностей. Ідеологом виступив Михайло Фрунзе, який вважав неросійські контингенти «джерелом додаткової могутності» Червоної Армії[7]. Вже до кінця 1924 року національні частини та з'єднання існували в деяких республіках — у Грузинській, Вірменській, Азербайджанській, Білоруській, Бухарській та Українській РСР, Кримській, Якутській та Дагестанській АРСР[7]. Для створення національних частин використовувалася також так звана «концентрація» — представників одного етносу зосереджували в одній територіальній військовій частині, яка формально національної не вважалася[7]. Вже в заклик 1926 року 75 % призовників з числа «націоналів» було охоплено «концентрацією»[8]. Разом з тим на початок 1925 року 90 % чисельності Червоної Армії становили слов'яни (росіяни — 64 %, українці — 22 %, білоруси — 4 %), а решта національностей — 10 %[9].
Скасування національних військових частин розпочалося 1934 року. У другій половині 1934 року українські та білоруські частини були перетворені на звичайні формування[10]. Також було проведено укрупнення національних формувань. На початку 1938 року в національних частинах було в СРСР лише 27239 осіб, 69 % яких (18 695 осіб) були представниками титульних національностей[11]. Це було менше 2 % чисельності РСЧА. На 1938 в РККА було 1448,0 тис. осіб[11]. 7 березня 1938 року спільна постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про національні частини та формування РСЧА» наказувала[12]:
Переформувати всі національні частини РККА на «загальносоюзні з екстериторіальним комплектуванням, змінивши відповідно дислокацію частин та з'єднань»;
«Громадян національних республік та областей» закликатиме на військову службу на спільних з іншими громадянами СРСР підставах.
До літа 1938 всі національні формування РСЧА були розформовані[12].
Влітку 1942 року з ініціативи Пантелеймона Пономаренка розглядалося питання одразу двох національних білоруських армій з-поміж білорусів та уродженців Білоруської РСР чисельністю 154 000 осіб. Але після перелому в Сталінградській битві від його реалізації Йосип Сталін відмовився.[13]
Список національних частин у складі РСЧА
Азербайджанська РСР
27-а гірничострілецька дивізія
77-а гірничо-стрілецька Червонопрапорна дивізія імені Серго Орджонікідзе (до 25 травня 1942 — 77-а азербайджанська гірсько-стрілкова дивізія)
271-а стрілецька Горлівська Червонопрапорна дивізія (фактичне друге формування)[14]
396-а стрілецька дивізія
402-а стрілецька дивізія
416-а стрілецька Таганрозька Червонопрапорна ордена Суворова дивізія
Вірменська РСР
76-а гірничо-стрілецька Червонопрапорна дивізія імені К. Є. Ворошилова[15] — до 1940 року 76-а вірменська гірсько-стрілецька дивізія
76-а стрілецька дивізія (1-го формування)
320-а стрілецька дивізія — укомплектована переважно вірменами
388-а стрілецька дивізія
390-а стрілецька дивізія
408-а стрілецька дивізія
409-а стрілецька дивізія
89-а стрілецька дивізія
261-а стрілецька дивізія (2-го формування, 6 жовтня 1942 року)
17-а гірничо-кавалерійська дивізія до 22.07.1941 дислокувалася в Вірменській РСР. Брала участь у поході на Іран.[16] З 16.11.1941 — участь у бойових діях на радянсько-німецькому фронті[17].
414-а Анапська ордена Червоного Прапора стрілецька дивізія
Таджицька РСР
17-а гвардійська кавалерійська Мозирська ордена Леніна, Червонопрапорна, орденів Суворова та Кутузова дивізія. Початкова назва — 20-а Таджицька Червонопрапорна ордена Леніна гірничо-кавалерійська дивізія
130-й орден Суворова стрілецький корпус (був створений з громадян Латвії та латишів, які проживали в інших союзних республіках; відомий з перемог над латиськими частинами СС)
88-а окрема стрілецька бригада[25] — 1-й — 3-й батальйони з китайців, 4-й — з корейців, 5-й — 8-й з корейців, китайців і народностей Середньої Азії — громадян СРСР[26]
↑Безугольный А. Ю. Призывное законодательство и комплектование Рабоче-Крестьянской Красной армии представителями нерусских национальностей в 1920-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2013. — № 3. — С. 102.
↑Безугольный А. Ю. Призывное законодательство и комплектование Рабоче-Крестьянской Красной армии представителями нерусских национальностей в 1920-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2013. — № 3. — С. 103.
↑Безугольный А. Ю. Призывное законодательство и комплектование Рабоче-Крестьянской Красной армии представителями нерусских национальностей в 1920-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2013. — № 3. — С. 104.
↑ абвБезугольный А. Ю. Призывное законодательство и комплектование Рабоче-Крестьянской Красной армии представителями нерусских национальностей в 1920-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2013. — № 3. — С. 105.
↑Безугольный А. Ю. Призывное законодательство и комплектование Рабоче-Крестьянской Красной армии представителями нерусских национальностей в 1920-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2013. — № 3. — С. 106.
↑Безугольный А. Ю. Национальные формирования РККА в 1930-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2016. — Т. 27. — № 5 (27). — С. 62.
↑ абБезугольный А. Ю. Национальные формирования РККА в 1930-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2016. — Т. 27. — № 5 (27). — С. 64.
↑ абБезугольный А. Ю. Национальные формирования РККА в 1930-е гг. // Вестник Калмыцкого института гуманитарных исследований РАН. — 2016. — Т. 27. — № 5 (27). — С. 67.
↑Крапивин С. Армия БССР. Нереализованный проект. // Военно-исторический архив. — 2013. — № 7. — С.152—159.
↑Ким Ир Сен. Архів оригіналу за 22 листопада 2012. Процитовано 22 січня 2012.
↑Легендарная восемьдесят восьмая бригада. Аргументы времени — военно-патриотическое издание. 3.02.2016
Література
Перечень объединений и соединений Советских Вооруженных Сил, входивших в состав действующей армии в период Великой Отечественной войны 1941—1945 гг. — М.: Воениздат, 1993.
Безугольный А. «Источник дополнительной мощи Красной Армии…» Национальный вопрос в военном строительстве СССР. 1922—1945. — М.: Политическая энциклопедия, 2016. — 271 с.
Кирсанов Н. А. Национальные формирования Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг. // Отечественная история. — 1995. — № 4.
Градосельский В. В. Национальные воинские формирования в Красной Армии (1918—1938 гг.) // Военно-исторический журнал. — 2001. — № 10.
