Справа Александрова і Єрофєєва

Справа Олександрова та Єрофєєва — кримінальний процес по обвинувачуванню в злочинах по частині 2 статті 28 і частини 2 статті 437 (ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій, здійснена групою осіб по попередній змові), частини 2 статті 201 (контрабанда, здійснена групою осіб по попередній змові), частини 1 статті 263 (незаконний обіг зброї, здійснений групою осіб по попередній змові), частини 2 статті 332-1 (порушення порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України, здійснений групою осіб по попередній змові), частини 1 статті 258-3 (створення терористичної групи або участь в ній, здійснена групою осіб по попередній змові), а також частини 3 статті 258 (терористичний акт, здійснений по попередній змові групою осіб, який спричинив за собою загибель людини) Кримінального кодексу України^[1], громадян Російської Федерації Олександра Александрова та Євгенія Єрофєєва у зв'язку з їх участю у війні на сході України. 18 квітня 2016 року були засуджені до 14 років позбавлення свободи, в травні були обміняні на українську льотчицю Надію Савченко.

За версією української сторони, 16 травня 2015 року між 14 і 14:30 під час перестрілки перед мостом через річку Сіверський Донець, за кілька кілометрів від міста Щастя Луганської області, бійці 92-ї бригади ЗСУ затримали кадрових офіцерів ГРУ РФ сержанта Александрова і капітана Євгена Єрофеєва з 3-ї окремої бригади спецнаказу м. Тольятті, які діяли в складі диверсійно-розвідувальної групи. Під час затримання Єрофеєва отримав поранення в руку, яке роздробило кість, а Александров — у ногу. Приблизно о 15:00 їх передали лікарям. На той час помер молодший сержант Збройних Сил України Вадим Пугачов^[2], який брав участь у затримці. Українські військові намагалися переслідувати російську диверсійну групу (у якій налічувалося, за оцінками, 14 осіб), але потрапили під мінометний вогонь^[3].

17 травня 2015 року про ув'язнення двох нападників — військовослужбовців російської диверсійно-розвідувальної групи в соцмережі Facebook повідомив боєць українського батальйону «Айдар» Юрій Касьянов. Крім того, на брифінгу в Луганськ Інформ Центрі перший заступник командувача Народної міліції Луганської Народної Республіки Сергій Козлов повідомив, що диверсійно-розвідувальна група ЗСУ скоїла напад на спостережний пост, захопивши в полон двох військовослужбовців Народної міліції Республіки^[4]. Того ж дня Леонід Маслов на своїй сторінці виклав відео допиту затриманих^[5]. Того ж дня Служба безпеки України підтвердила факт затримки, назвавши полонених солдатами Головного розвідувального управління Міноборони Росії, які займалися спостереженням за позиціями ЗСУ в районі Щастя. Невдовзі Єрофеєву й Александрову було висунуто офіційні звинувачення в тероризмі. 22 травня суд Шевченківського району Києва заарештував їх^[6].

У листопаді 2015 року в Голосіївському райсуді Києва розпочався суд над Александровим і Єрофеєвим. За уточненими звинуваченнями, українська прокуратура інкримінувала їм участь у терористичній організації, терористичний напад, вбивство військового, незаконне носіння зброї та нелегальне перетинання кордону. Обвинувачення запросило для підсудних 15 років ув'язнення. Вони не визнали себе винними^[7]. Згідно з даними СБУ, 26 березня росіяни прибули на територію України й розквартирувалися в Луганську.

10 лютого Голосіївський районний суд Києва подовжив перебування під вартою Єрофеєва й Александрова аж до 9 квітня 2016 року^[8]. Слухання справи здійснювалося за посилених заходів безпеки. СБУ заявляла про запобігання замаху на життя Єрофеєва й Александрова^[7].

Серед доказів звинувачення надало перехоплення телефонних переговорів, співрозмовниками в яких, як стверджується, були російські військові офіцери Костянтин Напольський, Олег Вечков і Сергій Кузовлєв, які обговорювали пошуки Александрова і Єрофеєва^[3].

18 квітня колегія суддів Голосіївського району м. Києва — Микола Дідик, Олександр Бойко та Олена Первушина — засудила обох звинувачуваних до 14 років ув'язнення^[3], визнавши їх винними в агресивному ведінні війни^[7]. Вирок набув чинності 23 травня 2016 року^[9].

У березні 2016 року, за місяць до закінчення процесу, поїхав в Одесу і не повернувся адвокат Александрова Юрій Грабовський^[3], який брав участь у процесі з вересня 2015 року^[10]. Незадовго до свого зникнення він заявляв, що в його дім забралися грабіжники^[11]. Через три тижні слідчі знайшли його труп, закопаний у саду в Черкаській області^[3]. Було затримано двох підозрюваних у вбивстві. За версією слідства, Грабовського викрали й убили. Прокуратура України під час розслідування оприлюднила відео, записане після викрадення Грабовського, де він сказав, що відмовляється захищати Александрова^[7]. Після зникнення Грабовського адвокатові Оксані Соколовській за рішенням суду було забезпечено охорону.

13 березня 2016 року у квартиру Кирила Вереса, розвідника 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ та одного зі свідків у справі, проникли двоє невідомих. Вони зв'язали й допитали його дружину, після чого обшукали квартиру й відкрили сейф, забравши гроші, документи та нагородну зброю (вручену СБУ за затримання Єрофеєва). Нападники запитували про Вереса, Ніколюка, а також про зброю, яку вилучили під час арешту. Верес заперечував зв'язок нальоту з кримінальною справою проти росіян, називаючи його можливою причиною обвинувачення бригади в покриванні контрабанди^[11].

Щодо Соколовської було порушено кримінальну справу про завдання тяжких тілесних пошкоджень (ч. 1 ст. 121 КК України). За версією слідства, улітку 2014 року вона вдарила ножем свого чоловіка Михайла Крамаренко. За словами адвоката, Крамаренко погрожував їй і її дитині, а прокуратура намагається цим звинуваченням вивести її з процесу^[3].

У ніч на 8 квітня група невідомих за допомогою «коктейлів Молотова» спалила кабінет головуючого по справі судді Миколи Дідика^[3][7].

Одразу після полонення Александрова і Єрофеєва ЗМІ Росії й України почали активно обговорювати перспективи їх обміну на українську льотчицю Надію Савченко, яка перебувала під слідством на території Росії^[7].

Захист росіян називав питання екстрадиції політичним. Після оголошення вироку Оксана Соколовська заявила про відмову захисту та її клієнтів клопотатися про помилування, оскільки вони не вважають вирок законним і обґрунтованим^[12]. Урешті-решт 25 травня клопотання було подане від імені дитячого омбудсмена^[13].

Через кілька годин адвокат Александрова Валентин Рибин повідомив про виліт борту з Александровим та Єрофеєвим з України^[7].

За даними журналіста Андрія Цаплієнко, після обміну Єрофеєв був убитий ножем у під'їзді свого дому, а Александрова відправили до Сирії, де він майже відразу опинився в списку військових втрат. Їхні адвокати стверджували, що з ними все гаразд^[14]. 30 травня 2016 року в українських ЗМІ знову з'явилась інформація про те, що Євген Єрофеєв був убитий на порозі своєї квартири. ГУ МВС РФ спростувало інформацію про вбивство^[15].

Міноборони РФ заявило, що Александров і Єрофеєв на момент свого затримання не були чинними військовими, хоча «раніше дійсно проходили службу в одному з формувань Озброєних сил Росії». Згідно з довідкою управління, вони служили в одній частині, але звільнилися в запас: Александров 12 грудня 2014 року, а Єрофеєв — 10 березня 2015-го. Згідно з цими документами, Єрофеєв з 13 лютого був у відпустці^[2].

Сергій Козлов, представник самопроголошеної Луганської Народної Республіки, назвав військовополонених повстанцями. Згідно з офіційними документами, росіяни поступили на службу за контрактом у Народну міліцію ЛНР 12 січня (Александров) і 17 лютого (Єрофеєв) 2015 року^[1].

В ЛНР Євген Єрофеєв та Олександр Александров нагороджені медалями «За віру й волю»^[1].

19 травня СБУ опублікувала відео допиту Александрова і Єрофеєва, у якому вони заявляли про проходження військової служби в 3-й окремій бригаді спецназу в Тольятті у званнях сержанта й капітана. За місяць до затримання їх відправили в Луганську область у складі групи з 220 військовослужбовців ГРУ. Вони дислокувалися в Луганську, звідки виїжджали на бойові чергування по 4—5 днів для розвідки^[1]. За словами росіян, у бою, що почався, Александрова і Єрофеєва поранили й узяли в полон^[6]. Через кілька днів в інтерв'ю кореспонденту російської «Нової газети» Павлу Канигіну Александров заявив, що був відправлений в Україну як чинний військовий за наказом свого командування, і попросив журналіста допомогти йому організувати зустріч з російськими дипломатами. Єрофеєв підтвердив, що не звільнявся із ЗС РФ, і описав своє перебування в країні як «спостережну місію», під час якої він «не вів жодних бойових дій», а натомість «виконував бойову задачу за сторонами, які вели конфлікт»^[16].

20 травня 2015 року в ефірі державного телеканалу «Росія-24» дружина Александрова Катерина повідомила, що її чоловік звільнився з армії за кілька місяців до полонення, а про його поїздку в Україну їй не було відомо. 21 травня батько Єрофеєва в інтерв'ю тому ж ЗМІ повідомив про звільнення свого сина з армії після Нового року^[17].

На початку судового процесу Александров і Єрофеєв заявили, що служили в народній міліції ЛНР як добровольці. Їхні попередні показання вони оголосили даними під тортурами^[6].

На думку захисту, отримані загиблим сержантом Пугачовим пошкодження не могли з'явитися внаслідок пострілу зі знайденої в Александрова снайперської гвинтівки «Вінторез» (отвір у черепі розміром 0,5 на 0,5 см, калібр зброї 9 × 39 мм). Залучені до процесу свідки зі збройних сил ЛНР наполягали, що українського солдата вбив їхній спільник Ігор Житний^[1].

Адвокати обвинувачених заявляли про психологічний тиск на своїх клієнтів з боку слідства й прокуратури, що проявилося в забороні зустрічатися з родичами^[8]. За словами Грабовського, під час відеозйомки росіяни перебували в стані больового шоку та під дією наркотичних препаратів (омнопон, дроперідол, фентаніл та інші медикаменти цієї групи^[8]). Захист виявляв готовність залучити до процесу представників ЛНР, але не родичів обвинувачуваних.

• Процес Александрова і Єрофєєва. Вирок [Архівовано 20 листопада 2019 у Wayback Machine.] // «Медіазона», 18.04.2016. {{ref-ru(рос.)}}
• Теми. Справа Єрофєєва і Александрова // «Новая газета» (рос.)
• Вирок Єрофєєву і Александрову [Архівовано 21 травня 2017 у Wayback Machine.] // "РИА Новости (рос.)
• Павло Канигін Тримайся і знай, що вдома, на батьківщині тебе завжди чекають. Спецкор «Нової газети» Павло Канигін дав полоненому росіянину Олександру Александрову і його батькам побачити і почути один одного [Архівовано 18 вересня 2020 у Wayback Machine.] // «Новая газета», 06.09.2016. (рос.)
• Список російських військовослужбовців, що потрапили в полон в Україні під час АТО

Ця стаття є заготовкою. Ви можете допомогти проєкту, доробивши її. Це повідомлення варто замінити точнішим.