Густаво Гутьєррес
Густаво Гутьєррес Меріно (ісп. Gustavo Gutiérrez Merino; 8 червня 1928, Ліма, Перу — 22 жовтня 2024, Ліма) — перуанський філософ, католицький богослов і домініканський священник, якого вважають одним з засновників і найавторитетніших представників латиноамериканської теології визволення[12] (цей термін він вперше використав 1967 року) — радикального спрямування лівого штибу в католицизмі, що активно розвивався у 1960—1980-х роках. Вивчав медицину та літературу в Національному університеті Сан-Маркос, а потім теологію на богословському факультеті Лувенського університету (Бельгія) та у Ліоні (Франція). Викладав у Мічиганському університеті, Гарварді, Кембриджі, Берклі, Монреальському університеті й інших навчальних закладах[13]. На батьківщині був професором теології у Католицькому університеті Ліми. З 2001 року був професором богослов'я, очолюючи кафедру кардинала Джона О'Гари в Університеті Нотр-Дам, а раніше був гостьовим професором у багатьох великих університетах Америки та Європи[14]. Особливу увагу приділяв становищу пригноблених і знедолених. У центрі його теологічної думки — зв'язок порятунку та звільнення через «кращий вибір на користь бідних», зокрема акцент на поліпшенні матеріальних умов незаможних. У межах своєї школи думки ставив два питання: (1) Чи проходять два напрями розвитку людства — світське і релігійне (надприродне одкровення) — паралельно й окремо, ведучи у два повністю відокремлені одне від одного галузі знання життя? Чи «людство в глибокій єдності з самим собою покликане Богом розвивати себе і суспільство в релігійному й етичному плані?»[15]; (2) «Як ми передаємо бідним, що Бог любить їх?»[16]. Тому його методологія часто критикує соціально-економічну несправедливість, яку він вважав відповідальною за бідність у Латинській Америці, а також найвище духовенство в католицькій церкві. БіографіяРанні роки й освітаНародився в бідній сім'ї метисів, предками якої були як іспанські переселенці, так і корінні американці[17]. У підлітковому віці страждав на остеомієліт і часто бував прикутий до ліжка. Йому доводилося користуватися інвалідним візком з 12 до 18 років[18]. Одначе, він описує цей час як формувальний досвід, що прищепив цінність надії через молитву і любов до сім'ї та друзів і зрештою глибоко вплинув на його інтерес до богослов'я[19]. Спочатку вивчав медицину та літературу в Національному університеті Сан-Маркос, але потім усвідомив, що хоче стати священником[20] і вступив до семінарії у Сантьяго (Чилі). Ще під час навчання на психіатра вступив до Католицької акції. Свої богословські дослідження продовжив у Європі, у Лувенському та Ліонському університетах, де серед його викладачів були Анрі де Любак, Ів Конґар, Марі-Домінік Шеню, Крістіан Дюкок[21]. Саме тут Гутьєррес познайомився з навчаннями домініканців і єзуїтів, на нього вплинули роботи Едварда Схіллебекса, Карла Ранера, Ганса Кюнга та засновника «політичної теології» Йоганна Баптіста Метца[22], у якого він стажувався в Мюнстерському університеті. Свою роль у становленні його світогляду відіграли і такі протестантські богослови, як Карл Барт, і такі вчені-суспільнознавці, як Франсуа Перру з його теорією полюсів зростання[23]. Джерела ідей і натхнення Таким чином, на ідеї Гутьєрреса великий вплив мали погляди представників європейських радикальних теологій (політична теологія, теологія революції, теологія надії). Під час навчання в Європі познайомився і з іншими, нерелігійними мислителями, які вплинули на його ідеологію і створення теології звільнення[19]. На богословському факультеті в Ліоні вивчав не схвалювані традиційною церквою ідеї Карла Маркса (чиє вчення дало йому основу для розуміння матеріальних причин соціально-економічної нерівності, експлуатації та бідності, а також класової боротьби), Зигмунда Фрейда (за роботу про якого здобув ліценціат з філософії в Лувенському університеті) та теоретиків-еволюціоністів[24]. У своїх теоретичних творах поєднував марксизм, який вважав важливим інструментом для пізнання соціальної дійсності та розробки шляхів її перетворення, персоналістську доктрину Еммануеля Муньє та соціально-християнські вчення, характерні для соціалістичної течії в християнстві, що зазнавала впливу «Руху католицьких робітників» і французькою християнською молодіжною робітничою організацією «Робоча християнська молодь» (фр. Jeunesse Ouvrière Chrétienne). Крім того, певний вплив на нього мала книга Пола Готьє «Бідні, Ісус та церква» (1965). З марксистських авторів (переважно представників альтернативного радянському «західного марксизму», або «неомарксизму») у своїй найбільшій праці Гутьєррес найчастіше посилається на теоретика «філософії надії» Ернста Блоха, а також на Герберта Маркузе, Дьйордя Лукача, Антоніо Ґрамші, Анрі Лефевра, Люсьєна Гольдмана й Ернеста Манделя (який протиставляється Луї Альтюссеру як такий, що краще розуміє Марксову категорію відчуження) — для теології звільнення особливо актуальні теми гуманізму, праксису й утопії[25]. Не менш важливі для нього і латиноамериканські ліві вчені, які виступають дослідниками та критиками місцевого залежного капіталізму: Хосе Карлос Маріатегі, Фернандо Енріке Кардозо, Андре Гундер Франк, Теотоніу дус Сантус, Анібал Кіхано, а також революційна практика народів континенту, яка виявилась, зокрема у Кубинській революції. Діяльність у Латинській Америці1959 року висвячений на священника (у пресвітера). Деякий час служив парафіяльним священником у Церкві Святого Викупителя в Перу[26], одночасно викладаючи богослов'я в Католицькому університеті Ліми. 1960 року також став радником Національної спілки католицьких студентів. У серпні 1962 року запрошений на зустріч у Буенос-Айресі, де обговорювалося сучасне становище католицької церкви у латиноамериканському регіоні. Хоча пропозиції Гутьєрреса про «форму християнського радикалізму» не прийняли, але він показав себе одним із найперспективніших молодих теологів на континенті; надалі він був учасником і (а в останньому випадку й організатором) наступних зустрічей латиноамериканських богословів, священників і мирян у Петрополісі (Бразилія, 1964), Монтевідео (Уругвай, 1967) та Чимботе (Перу, 1968). У 1967—1968 роках входив до пастирсько-теологічної комісії Генеральної конференції Латиноамериканської єпископської ради (СЕЛАМ), і багато його пропозицій, озвучених на зустрічі в Чимботе, знайшли відображення в документах II конференції СЕЛАМ в Медельїні (1968). 1974 року заснував й очолив у Лімі філію Інституту Бартоломе де Лас Касаса. Інститут прагне використовувати теологію з метою розв'язання сучасних соціальних проблем й освіти через дослідження, взаємодію із законодавцями та співпрацю з низовими організаціями[27]. 1980 року призначений помічником вікарію в Римаку (департамент Ліма)[28]. Визнання1993 року невпинні праці Гутьєрреса відзначені орденом Почесного легіону від французького уряду — «за діяльність задля людської гідності та життя та проти пригнічення в Латинській Америці та третьому світі». З 1995 року був дійсним членом Перуанської академії мови. 2002 року обраний до Американської академії мистецтв і наук. 2003 року отримав щорічну державну премію принцеси Астурійської «за заслуги в галузі гуманітарних наук і комунікації», а 2016 року — нагороду «Pacem in Terris» («Світ на землі») від університету святого Амвросія[29]. Почесний доктор 20 університетів і член Екуменічної асоціації теологів третього світу. СмертьПомер 22 жовтня 2024 року в Лімі у 96 років[30][31]. ВченняСтворення теології визволення Повернувшись на батьківщину до Перу, Гутьєррес почав формулювати своє розуміння латиноамериканської дійсності — основи та рушійної сили теології визволення[32]. Заявив: «Я родом з континенту, на якому понад 60 % населення живе у злиднях, а 82 % з них перебуває у крайній бідності»[33]. Зосередив свої зусилля на перевідкритті любові до ближнього як центральної аксіоми християнського життя[34][35]. Він відчував, що вивчене ним європейське богослов'я не відображає гнітючих матеріальних умов, потреби та поневірянь у Латинській Америці. 2003 року згадав, що його парафіяни в Лімі багато чому навчили його «щодо надії у розпал страждань». Підсумки богословських досліджень Гутьєрреса були представлені на конференції «На шляху до теології визволення» під час Другої зустрічі священників і мирян, що відбулася в Чимботі (Перу) 21 — 25 липня 1968 року[36]. Він неодноразово покликався на пастирську конституцію Другого Ватиканського собору «Gaudium et Spes» та енцикліку «Populorum Progressio» папи Павла VI, проте не задовольняється розпливчастими формулюваннями, що християнин не повинен залишатися байдужим до земних справ. Для Гутьєрреса джерелом проблем Латинської Америки був гріх, що перебуває в несправедливій соціальній структурі. У своїй статті «Маркс й Ісус» він писав: «Гріх заданий у структурах придушення й експлуатації людини людиною… Отже, гріх постає як фундамент відчуження, що призводить до ситуації несправедливості… Неможливо зрозуміти його конкретні прояви без базису, що породжує їх. І навпаки, гріх вимагає радикального звільнення, яке, своєю чергою, передбачає звільнення політичне»[37]. Запропонований ним шлях розв'язання цих проблем підкреслював гідність бідних і присутню в них славу Бога[21]. Ці ідеї кристалізуються в позиції прогресивного крила церкви на єпископальній конференції СЕЛАМ у Медельїні (Колумбія) 24 серпня — 6 вересня 1968 року. Описав ці погляди у своїй першій програмній роботі — опублікованій 1969 року в Монтевідео «До теології визволення» (Hacia una teología de la liberación). У ній він критикує панівну на той час у Латинській Америці модифікації теорій модернізації та «розвитку» (девелопменталізм і десаррольїзм) і пояснює «теологію звільнення» як поєднання богословської науки, досягнень суспільних наук і соціальної практики, що виявляє інтереси широких народних мас. Докладніше зупиняється у своїй концепції, системно виклавши у книзі «Теологія визволення: Перспективи» (Teología de la liberación: Perspectivas), яка вийшла у Лімі 1971 року. Вона стала найвідомішою і найбільшою роботою Гутьєрреса, багаторазово перевиданою, перекладеною англійською (1973) й інші мови, що помітно вплинуло на теологічну думку не тільки Латинської Америки, а й Європи, Африки, Азії та США. Завдання теології визволенняУ своїй праці переглянув традиційне трактування предмета, завдань і методів теології. Вважав, що попередня християнська теологія була ідеологією панівних класів, а сучасний світ потребує теології, наповненої конкретним соціально-політичним змістом: «Говорити про теологію звільнення означає намагатися відповісти на запитання: як співвідноситься порятунок з історичним процесом звільнення людини?». Історія — місце самореалізації людини, і Царство Боже створюється «тут» і «зараз». «Найбільшою зрадою Богу» називав бажання заплющити очі на придушення одних людей іншими й ухилитися від боротьби за справедливий і гуманний світ, побудований відповідно до християнських принципів: «Заперечувати реальність класової боротьби на практиці означає підтримувати позицію панівних соціальних верств. Нейтралітет у цьому питанні неможливий. Слід усунути можливість присвоєння невеликою групою осіб додаткової вартості, яку виробляє переважна більшість населення, а не апелювати до лірики соціальної гармонії. Ми маємо будувати соціалістичне суспільство — більш справедливе, вільне та гуманне, — а не суспільство фальшивого примирення та вдаваної рівності». Причому, з погляду Гутьєрреса, зайняти бік пригноблених і боротися в їхніх лавах проти класу експлуататорів буде проявом християнського обов'язку загальної любові не лише до перших, а й до других, які також мають бути звільнені: від відчуження, честолюбства, егоїзму — словом, від своєї нелюдяності. Теологія визволення була задумана як заклик до всіх вірян у Латинській Америці діяти відповідно до біблійних зобов'язань перед бідними. Послання Гутьєрреса про матеріальні й економічні умови поміщає проблему нерівності як у політичний, так і в релігійний дискурс. Теологія звільнення наполягає на пріоритеті дару життя як найвищого прояву Бога і на тому, що тільки через прояв відданої віри мети Бога можуть бути виявлені людині — незалежно від кольору шкіри, соціального класу або статусу, в якому він народився[38]. Перевага біднимРозкриті у творах Гутьєрреса латиноамериканські реалії величезного соціального розшарування підказували йому, що матеріальна убогість принизлива для людської гідності і може бути християнським ідеалом. Таким чином, його теологія визволення виникає як біблійний аналіз бідності. Він закликає до розуміння, що стан бідності — це не просто брак економічних ресурсів[39]. Навпаки, Гутьєррес розуміє бідність як «спосіб життя, мислення, любові, молитви, віри та надії, проведення часу, боротьби за життя». З іншого боку наголошує, що бідність є наслідком недосконалого суспільства. Водночас як багато богословів спрощують соціальне коріння бідності, для Гутьєрреса походження сучасної бідності в Латинській Америці, що бере початок з часів іспанського завоювання, набагато складніший — до цього додається безліч політичних, соціальних, географічних, особистих й інших чинників. Розрізняє дві форми бідності: «обурливий стан» і «духовне дитинство», — обидві з яких присутні в Латинській Америці, де кожен «прагне хліба та Бога». Він стверджує, що друге розуміння бідності відбито у Євангелії від Матвія: «Блаженні жебраки духом, бо їхнє є Царство Небесне», — тоді як у грецькому тексті Євангелія від Луки наведено перше тлумачення (без додавання слова «духом»): «Блаженні бідні, бо ваше є Царство Боже»[40]. Проголошувати Євангеліє в умовах соціальної несправедливості в Латинській Америці вимагає практики (праксису), основаної на принципах, що випливають із слова Божого. Богослов стверджує, що Бог не тільки підтримує боротьбу бідних за справедливість, але й бажає, щоб вчення церкви сприяло їхньому звільненню. У своїй статті «Богослов'я та бідність» нагадує про «переважний вибір на користь бідних», вперше згаданий очільником єзуїтів Педро Аррупе, що розгортається як фундаментальна вісь християнського життя на трьох рівнях[39][41]:
Звертаючись до визначення бідності, сформульованих на Медельїнській раді латиноамериканських єпископів, вказує, що Церква повинна:
Згідно з Гутьєрресом, істинно християнська бідність — це акт «люблячої солідарності» з бідними і водночас емансипативний протест проти бідності, завдяки якому самі бідняки домагаються свого звільнення, перетворюючись з об'єктів турботи та піклування в суб'єктів практичної дії. Біблійна основа цієї практики лежить у кенотичному втіленні Христа. Для Гутьєрреса служіння Христа серед знехтуваних і зневажених його часу є яскравим прикладом для сучасної Церкви. Крім того, «втілення — це акт кохання. Христос стає людиною, вмирає і повстає з мертвих, щоб спасти і дати нам свободу. Померти і воскреснути з Христом означає перемогти смерть і увійти в нове життя. Хрест і воскресіння опечатують нашу свободу». Теолог бачить свободу Христа джерелом справжньої духовної та економічної свободи людини[42]. Значення визволенняБогословський роздум про звільнення — це не просто дискурс без конкретних практичних наслідків. Роздуми про становище бідних призводять до того, що теологи визволення називають «визвольною практикою», за допомогою якої віра забезпечує економічне, духовне й інтелектуальне визволення пригноблених класів і народів як здійснення царства Божого. Таким чином, ця практика ґрунтується на любові, яку Бог виявляє до нас, і в сенсі солідарності та спілкування, які мають існувати у взаємостосунках між дітьми Божими. Це погляди Гутьєррес розробив паралельно і разом з бразильським педагогом-практиком і теоретиком Паулу Фрейре, чия основна робота «Педагогіка пригноблених» 1971 року також містила концепції праксису і кращого вибору на користь бідних[43][44]. Реальне звільнення, за Гутьєрресом, має бути загальним й інтегральним — звільненням як соціально-політичним, від несправедливого класового поділу і всього того, що «обмежує здатність до гідного та вільного розвитку», так й особистим, «у егоїзму та гріху», який і «проявляється у практиці придушення, експлуатації людини людиною, поневолення народів, рас, соціальних класів»[45]. Його не можна досягти без усунення причин відчуження — економічних, соціальних, політичних, бо божественний шлях передбачає подолання роз'єднання людей. Опір несправедливому порядку, покликані подолати умови, що викликають бідність і злидні, зрештою допоможе встановити нові стосунки з іншими людьми та Богом. За словами Гутьєрреса, бідні на його континенті перебувають «у вигнанні на своїй землі», проте «на шляху до порятунку». Відкидаючи ідеологію девелопменталізму, що стала синонімом нерішучого та неефективного реформізму, він вірив, що кінець цьому покладуть «тільки радикальне знищення чинного стану речей, глибока трансформація системи власності, прихід до влади класу, що експлуатується, соціальна революція». Тільки це дозволить «здійснити перехід до соціалістичного суспільства» чи хоча б «зробить це можливим». При цьому, як і його земляк, марксистський теоретик Хосе Карлосом Маріатегі, наполягав, що пригноблені народи Латинської Америки не повинні копіювати чужий досвід і слідувати протореними стежками, а творчо шукати власний шлях до соціалізму. Спадщина Одна з найвпливовіших постатей у богослов'ї XX століття, і реакція на його роботи була дуже поляризована. Артур Макговерн, вказуючи, що богословський дискурс зазвичай обмежується академічними колами, визначає теологію звільнення як відхилення від цього правила, адже думка Гутьєрреса продовжує впливати на процеси в Латинській Америці[46]. Він вказував, що суперечки навколо Гутьєрреса й інших теологів визволення не обмежувалися католицькою церквою: тоді як ліві (наприклад, Міхаель Леві) вітали богослова як прихильника соціальної справедливості та визвольної боротьби, «Нью-Йорк таймс» і «Волл-стріт джорнел» лякали читачів, що «теологія визволення… встановить комунізм заради християнства» і нібито заохочує терористичні акти[46]. Як й інші теологи визволення, Гутьєррес активно використовував методи марксистського наукового аналізу та марксистський поняттєвий апарат. Це стало приводом наступу проти них консервативних кіл церкви. 1979 року Міжнародна теологічна комісія католицької церкви засудила теологію звільнення як «підлеглу марксизму» у заяві «Про просування людини та християнський порятунок», а папа Іван Павло II заявив, що політичне, економічне та соціальне звільнення не збігається з християнським порятунком. У серпні 1984 року Конгрегація дикастерії віровчення, очолювана кардиналом Йозефом Ратцингером, випустила відповідну інструкцію «Libertatis nuntius». 36-сторінкова доповідь громила Гутьєрреса і теологію звільнення за прийняття марксистської економічної теорії, оголошуючи католицизм і марксизм несумісними[24]. У вересні того ж року в Рим викликали групу перуанських єпископів з метою засудження Гутьєрреса, якого консервативні єпископи звинувачували в помилковій інтерпретації Святого Письма й «ідеологізації віри» — проте формального засудження чи заборони на продовження його діяльності не було. У підсумку, в самій Католицькій Церкві Гутьєррес, на відміну від деяких своїх однодумців, ніколи не засуджувався — навпаки, очолював комісію «справедливість і мир», а його праці серйозно вивчалися і не піддавалися цензурі з боку церкви (хоча його просили змінити деякі з його пропозицій)[47]. Щобільше, серед учнів і близьких друзів перуанського богослова — не тільки його однодумці і послідовники теології визволення Уго Ечегарай і Луїс Феліпе Сегарра Руссо, але і кардинал Герхард Людвіг Мюллер, який мав репутацію консерватора німецької теології і колишній префект Конгрегації дикастерії віровчення, з яким вони пишуть книги у співавторстві. Щодо їх передбачуваних розбіжностей, Мюллер заявив: «теологія Густаво Гутьєрреса ортодоксальна, оскільки вона ортопрактична і вчить нас правильному християнському способу дій, оскільки вона випливає зі справжньої віри»[48]. До того ж з обранням Папи Франциска багато хто заговорив про «реабілітацію теології визволення», ознакою чого стало запрошення 2015 року Гутьєрреса як спеціально запрошеного гостя й оратора на 20-ту щорічну конференцію «Карітас Інтернаціоналіс»[49]. На святкуванні 90-річчя Гутьєрреса 2018 року папа Франциск подякував йому за його внесок «у церкву та людство через ваше богословське служіння та вашу привілейовану любов до бідних та знедолених суспільства»[46]. Траплялася й критика Гутьєрреса з протилежного боку — від інших радикальних священнослужителів. Так, на початку 1970-х років виступав з лекцією в Кордові (Аргентина) на запрошення Руху священників за третій світ[50], але вимагав, щоб отець Херонімо Подеста (його товариш з теології визволення, але який, на відміну від Гутьєрреса, боровся за право священників одружуватися) залишив авдиторію. Через роки вдова Подести і Клелія Луро, яка критикувала обов'язкову безшлюбність у церкві, назвали ставлення Гутьєрреса до цієї проблеми дискримінаційним. Нагороди
Вибіркові твориАвтор книг і статей, присвячених теології, історії та духовності Латинської Америки, перекладених багатьма мовами світу.
Примітки
Посилання |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
