Зеленянка (Тульчинський район)
Зеленя́нка — село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. У межах селищної громади належить до Красносільського старостинського округу. До 2020 року входило до складу Крижопільського району Вінницької області та підпорядковувалося Красносільській сільській раді. За даними на 2024 рік, населення села становило 403 жителі. Відомості про існування Зеленянки існують з XVII століття. За часів Гетьманщини Зеленянка входила до складу Брацлавського полку. У період входження до складу Речі Посполитої село було частиною Брацлавського воєводства. Після другого поділу Речі Посполитої Зеленянка впродовж XIX століття входила до складу Ольгопільського повіту Подільської губернії. В Українській РСР село належало до Крижопільського району, що перебував у складі спочатку Тульчинської округи та згодом Вінницької області. Під час Другої світової війни Зеленянка була включена до румунської зони окупації з тимчасовою румунською цивільною управою — губернаторства Трансністрія. ГеографіяСтаном на 2024 рік село займало площу 1,729 км² (172,9 га)[1]. Зеленянка знаходиться біля самого хребта Подільської височини, який є вододілом басейну річок Дністра та Південного Бугу, з Дністровського боку, у глибокій долині, що тягнеться з-під селища Крижопіль паралельно хребту. У селі бере початок однойменна річка Зеленянка, що тече переважно на південний схід і на південно-східній стороні від селища Вигода впадає в річку Кам'янку, ліву притоку Дністра[3]. За описом, поданим у виданні «Парафії та церкви Подільської єпархії» (1901), село Зеленянка розташоване в долині невеликої річки, що впадає в Дністер; ґрунт на території села частково чорноземний, частково глинистий[4]. Адміністративна належністьЗ 2020 року Зеленянка входить до Тульчинського району Вінницької області та належить до Крижопільської селищної громади[5][6], у межах якої відноситься до Красносільського старостинського округу. Історичні адміністративно-територіальні одиниці, до яких належала Зеленянка в минулому, включають:
ІсторіяЗаснування та назваЧас заснування Зеленянки невідомий. За переказами старожилів, наведеними в Юхима Сіцінського, село було засноване в лісі, а перший поселенець, який мав хутір і пасіку, називався Іван Зеленецький, від прізвища якого пішла назва села[4]. В'ячеслав Липинський вважав Зеленянку родовим гніздом українського шляхетського роду Зеленських і місцем народження брацлавського полковника Михайла Зеленського[20] (водночас Юрій Мицик вважає, що Михайло Зеленський був родом із Клебані[7]). Микола Крикун пов'язував Зеленянку з поселенням Зелене (Zielone), зафіксованим у списку маєтків Станіслава Конецпольського, складеному у 1676—1679 роках[21]. Поруч із селом проходив Кучманський шлях, один із так званих татарських (торгово-воєнних) шляхів, що поєднували Дике Поле з лісостеповою частиною України. Згідно з переказами, під час нападів татар жителі ховались у долині, порослій лісом, яка знаходилася за 2 версти на південний схід від села і звалася Козарин Лісок. За свідченням Сіцінського, на цьому місці селяни часто знаходили різноманітні старовинні монети, а в оселі селянина Кушніра в 1843 році під час перебудови будинку було знайдено багато старовинних срібних монет, дві великі срібні ложки та срібний пояс[4]. XVII століттяДо 1648 року Зеленянка була в складі Брацлавського воєводства Польського королівства. У ході Великого повстання 1648 року Зеленянка увійшла до української держави в складі Горячківської сотні Брацлавського полку. Унаслідок Білоцерківської україно-польської угоди 1651 року Зеленянка разом з усім Брацлавським полком відійшла до Польського королівства, але 1652 року всі ці землі були знову повернені до складу української держави. Проте Горячківську сотню не було відновлено й Зеленянка увійшла до складу Містківської сотні. Після скасування Містківської сотні внаслідок руйнувань, яких вона зазнала під час походу 1654—1655 років Станіслава Потоцького на Умань, Зеленянка увійшла до складу Вільшанської сотні. Після припинення існування української держави Зеленянка разом з іншими поселеннями колишнього Брацлавського полку на підставі Журавненської польсько-турецької угоди 1676 року увійшла до складу Турецького цісарства[7]. У складі Речі ПосполитоїВ 1744 році в Зеленянці за кошти парафіян було збудовано церкву, що була освячена в ім'я святого апостола Іоана Богослова[4]. Ця церква проіснувала до 1980-х років[22]. У 1770 році граф Петро Рум'янцев-Задунайський у реляції до імператриці Катерини II повідомляв про напад татар 27 квітня (8 травня за новим стилем) на польські селища, серед яких згадував Зеленянку. Згідно з реляцією, татари взяли місцевих жителів у полон, чому не змогла перешкодити мала команда малоросійських козаків, розташована в Жабокричках: полонивши одного татарина, але втративши двох козаків, вона не в змозі була переслідувати ворога в переважаючих перед собою силах[23]. Протягом певного часу у XVIII столітті Зеленянка належала родині Пулаських (Пулавських), активних учасників Барської конфедерації[4], зокрема Юзефу Пулаському, якому належав Голубецький ключ із селами Голубече, Зеленянка, Новосілка й Тернівка[24][25]. Через великі борги майно Пулаських, зокрема й Зеленянка, почало поступово переходити в розпорядження орендних власників[4]. У складі Російської імперіїУ журналі міністерства внутрішніх справ за 1846 рік зафіксовано, що 30 червня (12 липня за новим стилем) 1846 року на полях Зеленянки за сильної бурі випав «незвичайної величини» град, який вибив поміщицькі та селянські хлібні посіви; крім того, винищив значну кількість лісових та фруктових дерев, від чого власники та селяни Зеленянки зазнали збитків на 900 срібних рублів[26]. У квітні 1861 року селяни Зеленянки доєдналися до виступу селян містечка Жабокрич, які відмовилися від виконання повинностей на користь поміщиків унаслідок незадоволення умовами селянської реформи 1861 року. Виступ розповсюдився на сусідні села, такі як Попелюхи, Тернівка, Соколівка, Торканівка, Китайгород, Павлівка, а згодом і на інші населені пункти Ольгопольського, Брацлавського та Гайсинського повітів, із сукупним населенням до 40 тисяч повсталих селян. Виступ був придушений введеними місцевою владою військами[27][28]. Власником Зеленянки на 1861 рік значився Рубчинський[27]. У 1864 році у селі було відкрито церковнопарафіяльну школу; в 1888 році для неї було виділено нову будівлю[4]. У 1870 році крізь околиці Зеленянки було прокладено дільницю Києво-Балтської залізниці (Жмеринка — Бірзула), під яку місцевий поміщик Дземишкевський продав ділянку землі[29]; найближчу станцію було відкрито в селищі Крижопіль у 4 верстах від Зеленянки[9]. Наприкінці XIX — початку XX століття структура власників Зеленянки змінювалася таким чином:
При селі Зеленянка також знаходився маєток Віктора Турковського на 15 десятин землі, уся площа якого була зайнята розплідниками плодових дерев та деревних порід. Станом на 1901 рік, тут розводилося понад 200 сортів яблунь, понад 100 сортів груш, 50 сортів слив, 25 сортів вишні та черешні та інші[32]. За переписом 1897 року в Зеленянці проживало 1091 жителів (526 чоловіків та 565 жінок), з яких 1066 православних[33]. На початок XX століття в Зеленянці було 1172 жителів обох статей; усі вони були українцями (записаними як малороси), за станом поділялися на військових, міщан та селян. Головним заняттям місцевих жителів було землеробство; було також кілька ремісників. Населення було переважно православного віросповідання; також налічувалося 15 католиків[4]. Визвольні змагання
У 1919—1920 роках на території залізничної станції Крижопіль (за 4 версти від Зеленянки[10]) та на навколишніх землях відбувалися бойові дії між союзницькими військами УНР і Галицької армії та військами РСЧА і ЗСПР. Зокрема, наприкінці липня 1919 року тривали бої між 3-ю дивізією Армії УНР та 45-ю стрілецькою дивізією РСЧА за здобуття та утримання станції Вапнярка й її найближчих околиць, також відомі як бої за Вапнярку, що закінчилися перемогою 3-ї дивізії армії УНР та за результатом яких дивізію офіційно було названо «Залізною»[34][35]. У жовтні 1919 року по лінії сіл Жидівка (нині Красносілка) — Зеленянка — Жабокрич стояли Богунівський і Сагайдачний полки від Запорізької групи армії УНР[36]. У складі СРСРПерший радянський періодПід час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 44 жителі села[37]. Друга світова війнаПід час Другої світової війни, з 23 липня 1941 року, Зеленянка була окупована гірським корпусом 3-ї румунської армії та згодом включена в губернаторство Трансністрія, що знаходилося під тимчасовою румунською цивільною управою. Під час окупації було вбито 2 жителів села. 16 березня 1944 року Зеленянка була повернена радянськими військами (303-ю стрілецькою дивізією 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії 2-го Українського фронту)[38]. Другий радянський періодВ 1964 році в Зеленянці було побудовано будинок культури на 350 місць[39]. У 1981 році в Зеленянці було відкрито пам'ятку «Пам'ятник 99 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах Великої Вітчизняної війни»[40]. У 1980-х роках була зруйнована дерев'яна церква XVIII століття. До відкриття нової церкви мешканці Зеленянки протягом кількох десятиліть ходили в церкву в сусіднє село Голубече або в Крижопіль[22]. У складі незалежної УкраїниУ 2007 році в Зеленянці почали будувати та в жовтні 2009 року освятили зведену на честь Іоана Богослова церкву. Храм освятив патріарх Філарет[22]. ЦеркваХрамПерша відома церква в Зеленянці була збудована в 1744 році за кошти парафіян. Освячена в ім'я святого апостола Іоана Богослова, вона була трибанною, складеною з квадратних дубових брусів, обшальованою та обведеною навколо навісом. У 1850 році були зняті два крайні куполи над вівтарем і притвором, залишався лише один середній купол. В 1871 році була побудована нова дзвіниця замість попередньої, яка стояла на чотирьох стовпах. У 1876 році було встановлено новий двоярусний іконостас[4]. У церкві зберігався список з Іверської ікони Божої Матері, привезений для церкви місцевою селянкою Качучкою з прощі на Афон[4]. У «Географічному словнику Королівства Польського» (1895), мабуть помилково, зазначалось існування в Зеленянці церкви святої Трійці 1749 року побудови[30]. У 1980-х роках дерев'яна церква XVIII століття була зруйнована. У 2007 році в Зеленянці почали будувати та в жовтні 2009 року освятили зведену на честь Іоана Богослова церкву. Храм освятив патріарх Філарет[22]. ПарафіяУ 1864 році було відкрито церковнопарафіяльну школу; в 1888 році для неї було виділено нову будівлю. З настоятелів парафії Зеленянки у XIX столітті відомий Василій Чайковський, при якому було проведено капітальний ремонт церкви, встановлено новий іконостас та побудовано нову дзвіницю. За даними на 1901 рік, церковної землі було 43 десятини 720 сажнів, у тому числі садибної 3 десятини та сіножаті з лісом 10 десятин 720 сажнів[4]. Після закриття старої церкви у 1980-х роках та до відкриття нової у 2009 році мешканці Зеленянки протягом кількох десятиліть ходили в церкву в сусіднє село Голубече або в Крижопіль[22]. Традиційний одягСорочкаНаприкінці ХІХ — початку XX століття жителі Зеленянки, чоловіки та жінки, носили гребінні сорочки з конопляного полотна. Сорочки були «святешні» (з довгими рукавами) і буденні (з короткими). Сорочки оздоблювали вишивкою, виконаною техніками мережка, хрестик і гладь. Серед кольорів вишивок були чорний, червоний, зелений, синій, фіолетовий, голубий, рожевий, жовтий, сивий. У давніх сорочках використовувався, зокрема, геометричний орнамент із «вужів». У другій половині XX століття орнаменти вишивалися нитками муліне; переважали в основному рослинні мотиви: польові квіти, троянди й рожі та колоски[3]. Жіноче вбранняВ 1920—1930 роках жінки носили сорочки, вовняні спідниці зі зборками, «польки» (верхній одяг), хустини. Поверх сорочки на плечах носили кофту з довгими рукавами. Спідниці були чорного, зеленого, вишневого, коричневого кольору. Святкове вбрання відрізнялося від буденного багато вишитими рукавами сорочки та «святешною» (святковою) спідницею. Також носили святкові фартухи із білого ситцю, з вибитим або вишитим орнаментом. У жінок були вовняні зелені та червоні пояси, по два метри, які носилися також і поверх верхнього одягу (кожуха, манти, польки). Дівчатка із 4 до 13 років носили «ротію» (сарафан із чорного сатину). Дівчата на голову одягали стрічку, хустку, «коду» (вінок, вишитий із дрантя і обшитий пацьорками, та квіточки волошок) і вінок[3]. Чоловіче вбранняЧоловіки носили недовгі сорочки, штани широкого крою — вовняні взимку або полотняні влітку, а також пояс — шкіряний, плетений чи тканий, до двох метрів довжини. Чоловічі пояси були червоного, синього, зеленого, рябого (білого із синім) кольорів. Тонкий пояс одягали поверх сорочки, грубий — по манті, чугаєві, кожусі. У дорослих чоловіків були чорні шапки, які носили прямо, тоді як у хлопців були сірі смушеві шапки, які носили набік. У 1940-ті—1950-ті роки чоловіки вже не ходили в полотняних штанах[3]. Верхній одягЧоловіки, як правило, носили польки чорного кольору, жінки — рудого. Чоловіки й жінки також носили такий верхній одяг як свити, манти, чугаїни, кожухи зі збирками, тулупи та фуфайки. Манту й чугай виготовляли із сукна, а кожухи шили із виправлених шкір овець. Верхній одяг був довжиною нижче колін, двобортний. У 1940-ті—1950-ті роки чоловіки та жінки ходили у фуфайках, піджаках, шинелях[3]. ВзуттяЖінки носили чоботи, черевики на високих корках із довгими халявами та із «застьожками», які засилялися шнурками; взували постоли, личаки й солом'яники. Чоловіки носили чоботи, постоли, личаки, солом'яники, туфлі, черевики. Чоботи, туфлі та черевики виготовлялися зі шкіри, личаки — з лика, солом'яники плелися із соломи, а постоли зі шматка шкіри та ремінців. Висота халявок жіночих чобіт була в пів литки, постоли були гостроносі; чоловічі чоботи були до коліна та тупоносі. Взуття в багатших жінок було червоного, чорного та жовтого, у бідніших — лише чорного кольору; чоловічі чоботи були чорні та коричневі. Щоб взути чоботи, постоли, личаки або солом'яники, ноги обмотували онучами, які робили зі старого дрантя (ганчірок). Постоли та личаки закріплювалися на «ушкурнятах» (ремінцях). У 1940-ті—1950-ті роки чоловіки та жінки взували валянки, калоші, чоботи, черевики[3]. Зачіски та вбрання для головиЗачіска жінок складалася із заплетеного у дві коси волосся, яке закладали на голову вчетверо, з проділом посередині. Дівчата носили на голові дві коси заплетеного волосся, складеного віночком, або волосся, заплетене в одну косу. Весільним головним убором молодої був вінок, який виготовлявся із воску й сухих квітів, барвінку, часнику, з різнокольоровими «биндами» (стрічками). У дівчат волосся могло виглядати з-під хустки, у жінок — було сховане під хустку та «каптур» (чепець). Жінки носили вовняні хустки взимку й полотняні — влітку, білого, червоного, зеленого, жовтого й чорного кольорів. Також носили суконні та пухові хустки. Чоловіки стригли волосся під польку. Взимку на голові носили шапки, а влітку одягали бриль, виплетений із соломи власноруч. У 1950-х роках почали носити картузи, пізніше капелюхи[3]. ПрикрасиУ минулому жінки й дівчата носили такі прикраси як коралі, баламути, дукачі та пацьорки. У вухах жінки носили сережки, на руках — персні або браслети[3]. НаселенняЧисельність
За статтю та віком
За мовою
За релігією
ЕкономікаСтаном на 2024 рік у Зеленянці було зареєстровано 3 фермерських господарства і 1 торговельний магазин[46]. Соціальна сфераОсвітаСтаном на 2020 рік у Зеленянці діяв навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І ступеня — дошкільний навчальний заклад», який станом на 2021 рік уже не працював[47]. МедицинаСтаном на 2021 рік у Зеленянці діяв фельдшерсько-акушерський пункт, що входив до структури Крижопільської амбулаторії загальної практики—сімейної медицини в складі Крижопільського центру первинної медико-санітарної допомоги[48]. Пам'яткиПам'ятки археології
Пам'ятки історії
Відомі люди
Військовослужбовці, які загинули під час російсько-української війни
Примітки
Література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
_(1820).gif)
Portal di Ensiklopedia Dunia
