Лондонська та Паризька конференції

Історія Європейського Союзу
до 1945
1945-1957
1958–1972
1973-1993
1993-2004
з 2004
Портал «Європейський Союз» переглянути обговорити редагувати

Лондонська та Паризька конференції були двома пов’язаними конференціями, які відбулися в Лондоні та Парижі протягом вересня–жовтня 1954 року для визначення статусу Західної Німеччини. Переговори завершилися підписанням Паризьких домовленостей (Паризьких пактів, або Паризьких угод^[1]), які надали Західній Німеччині певний суверенітет, припинили окупацію та дозволили їй вступити до НАТО.^[1] Крім того, Західна Німеччина та Італія приєдналися до Брюссельського договору^[1] 23 жовтня 1954 року.^[2] Угоди набули чинності 5 травня 1955 року.^[2] Серед держав-учасниць були Франція, Сполучене Королівство, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Західна Німеччина, Італія, Канада, Сполучені Штати та інші члени НАТО.^[1]

Після закінчення Другої світової війни Західна Німеччина була окупована союзними силами і не мала власних засобів захисту. 23 липня 1952 року виникла Європейська спільнота з вугілля та сталі, яка економічно об’єднало держави-члени. До 1951 року страх перед можливою радянською агресією в Європі призвів до підготовки злощасного Європейської оборонної спільноти (ЄОС). ЄОС було запропонованим об'єднаним західноєвропейським військовим угрупуванням, яке на той час віддавали перевагу прийняттю Німеччини до НАТО. Загальний договір (нім. Deutschlandvertrag) 1952 року офіційно назвав ЄОС передумовою припинення окупації Німеччини союзниками. Однак 30 серпня 1954 року Національні збори Франції відхилили ЄОС, і стало необхідним нове рішення.^[2]

На Лондонській конференції, яку часто називають Конференцією дев’яти держав (не плутати з Договором дев’яти держав), було домовлено, що окупаційні держави докладуть усіх зусиль для припинення окупації.^[3] Обмеження німецького переозброєння також були дуже важливі, особливо для Франції, яка все ще була стурбована могутньою Німеччиною.

Бельгію представляв Пол-Анрі Спаак, Канаду — Лестер Б. Пірсон, Францію — П’єр Мендес-Франс, Німеччину — Конрад Аденауер, Італію — Гаетано Мартіно, Люксембург — Джозеф Бех, Нідерланди — Ян Віллем Беєн, Великобританію — Ентоні Іден та Сполучені Штати Джона Фостера Даллеса.

Держави знову зустрілися в Парижі 20–23 жовтня на міжурядовій конференції, після якої відбулося засідання Ради НАТО, щоб втілити рішення, прийняті в Лондоні, в офіційних деклараціях і протоколах до існуючих договорів.^[1] «Протокол № I, що змінює та доповнює Брюссельський договір», формально додав Західну Німеччину та Італію до Брюссельського договору, створивши Західноєвропейський Союз (ЗЄС), який, хоча і не був таким широким чи потужним, як запропонований раніше EDC, однак був достатнім для Deutschlandvertrag набув чинності і, таким чином, припинив окупацію Західної Німеччини та визнав її союзником у холодній війні.

Загалом у Парижі було підписано аж дванадцять міжнародних угод.^[2] Протокол № II зобов'язував Сполучене Королівство утримувати чотири дивізії та Другу тактичну авіацію в Європі.

Боннсько-Паризькі конвенції припинили окупацію Західної Німеччини, і Західна Німеччина отримала «повну владу суверенної держави» 5 травня 1955 року (хоча «повний суверенітет» не було отримано до Угоди два плюс чотири в 1990 році).^[5] Договір дозволяв військам союзників залишатися в країні.

Угода розширила Брюссельський договір 1948 року, включивши до нього Західну Німеччину та Італію, створивши Західноєвропейський Союз. Ця угода дозволила Західній Німеччині розпочати обмежену програму переозброєння, хоча вона забороняла розробку певної зброї, наприклад великих військових кораблів. Його підписали країни Брюссельського договору (Бельгія, Франція, Сполучене Королівство, Люксембург, Нідерланди), а також Західна Німеччина та Італія.

Інша угода прийняла Західну Німеччину до Організації Північноатлантичного договору (НАТО).^[1]

Переговори про статус Саару тільки між Францією та Західною Німеччиною відбулися в ніч перед конференцією, 19 жовтня.^[1] Ця територія була фактично анексована Францією після війни як «протекторат» в економічному, митному та валютному союзі з Францією та з урядом, підпорядкованим Верховному комісару, призначеному французьким урядом. Західна Німеччина прагнула запобігти подальшій інтеграції Саару з Францією та знову включити регіон до складу Західної Німеччини. Франція та Західна Німеччина домовилися про угоду, згідно з якою Саар став «європейською територією» та залишався економічно пов’язаним із Францією, але вимагав проведення референдуму жителів Саару щодо нової пропозиції. Референдум про Статут Саару (1955)^[en] відбувся 23 жовтня 1955 року, і жителі відхилили пропозицію Паризької угоди 2:1. Це було сприйнято як ознака того, що жителі віддають перевагу возз'єднанню з Німеччиною. 27 жовтня 1956 р  Саарський договір офіційно зробив Саар землею Федеративної Республіки Німеччина.

1. ↑ ^{а б в г д е ж} Sutton, Michael (18 березня 2011). France and the Construction of Europe, 1944-2007: The Geopolitical Imperative. Berghahn Books. с. 74—76. ISBN 9780857452900.
2. ↑ ^{а б в г} Haftendorn, Helga (28 лютого 2006). Coming of Age: German Foreign Policy Since 1945. Rowman & Littlefield. с. 30—32. ISBN 9780742538764.
3. ↑ Critchfield, James H (2003). Partners at the Creation: The Men Behind Postwar Germany's Defense and Intelligence Establishments. Naval Institute Press. с. 177—178. ISBN 9781591141365.
4. ↑ Detlef Junker (editor), Translated by Sally E. Robertson, The United States and Germany in the Era of the Cold War, A Handbook Volume 1, 1945–1968 Series: Publications of the German Historical Institute ISBN 0-511-19218-5. See Section "THE PRESENCE OF THE PAST" paragraph 9.
5. ↑ Detlef Junker of the Ruprecht-Karls-Universität Heidelberg states "In the October 23, 1954, Paris Agreements, Adenauer pushed through the following laconic wording: 'The Federal Republic shall accordingly [after termination of the occupation regime] have the full authority of a sovereign state over its internal and external affairs.' If this was intended as a statement of fact, it must be conceded that it was partly fiction and, if interpreted as wishful thinking, it was a promise that went unfulfilled until 1990. The Allies maintained their rights and responsibilities regarding Berlin and Germany as a whole, particularly the responsibility for future reunification and a future peace treaty".^[4]

• Final Act of the London Conference Full text.
• Declaration Inviting Italy and the Federal Republic of Germany to Accede to the Brussels Treaty, October 23, 1954 Full text.
• Protocol No. I (and Annex) Modifying and Completing the Brussels Treaty, October 23, 1954 Full text.
• Protocol No. II on Forces of Western European Union, October 23, 1954 Full text.
• Protocol No. III (and Annexes) on the Control of Armaments, October 23, 1954 Full text.
• Protocol No. IV on the Agency of Western European Union for the Control of Armaments, October 23, 1954 Full text.
• NATO on the Paris Agreements
• Appendix B—Four powers conference, Journals of the Senate of Canada - Second session of the twenty-second Parliament (1955), Ottawa, Queen's Printer, 1955, с. 62a–62f
  • 1. Protocol 1. on the Termination of the Occupation Regime in the Federal Republic of Germany
  • 2. Resume of the Five Schedules Attached to the Protocol on the Termination of the Occupation Regime
  • Declaration of the Federal Republic on Aid to Berlin
  • Convention on the presence of Foreign Forces in the Federal Republic of Germany
  • 5. Three-Power Declaration on Berlin
• Appendix C—Nine powers conference, Journals of the Senate of Canada - Second session of the twenty-second Parliament (1955), Ottawa, Queen's Printer, 1955, с. 62f–62t
  • 1. Declaration inviting Italy and the Federal Republic of Germany to accede to the Brussels Treaty
  • 2. Protocol modifying and completing the Brussels Treaty
    • Protocol No. II on Forces of Western European Union
    • Protocol No. III on the Control of Armaments
    • Protocol No. IV on the Agency of Western European Union for the Control of Armaments
  • 3. Letters with reference to the jurisdiction of the International Court of Justice from, respectively, the Governments of the Federal Republic and of Italy to the other Governments signatory of the Protocol Modifying and Completing the Brussels Treaty
    • Reply to the Letters from the Governments of the Federal Republic and of Italy to the Other Governments Signatory of the Protocol Modifying and Completing the Brussels Treaty
  • 4. Resolution on Production and Standardization of Armaments (Adopted by the Nine-Power Conference on 21sl October, 1954)
• Appendix D—NORTH ATLANTIC COUNCIL, Journals of the Senate of Canada - Second session of the twenty-second Parliament (1955), Ottawa, Queen's Printer, 1955, с. 62t–62II
  • 1 Resolution to Implement Section IV of the Final Act of the London Conference
  • 2. Resolution of Association
  • Declaration by the Government of the Federal Republic of Germany
  • Declaration by the Governments of United States of America, United Kingdom and France
  • 3. Protocol to the North Atlantic Treaty on the Accession of the Federal Republic of Germany
  • 4 Resolution on Hesulis of the Four and Nine Power Meetings (Adopted by the North Atlantic Council on 22nd October 1954)
  • Final Act of the London Conference (October 3rd)
    • Federal Chancellor's List — Declaration by the Powers
    • British Statement
    • Canadian Affirmation
    • German Membership of NATO — Powers' Recommendation
    • Principles of UN Charter — German Acceptance
    • Declaration by the German Federal Republic
    • Declaration by the Governments of U.S.A., U.K. and France
    • European Unity — Close Association of Britain
    • Annex 1. Draft Declaration and Draft Protocol Inviting Italy and the German Federal Republic to Accede to the Brussels Treaty