Паризький договір — Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі. Взагалі перший договір, що об'єднав кілька країн Європи. Підписаний у Парижі18 квітня1951 року, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року.
Два основних фундаментальних документи Договір про функціонування Європейського Союзу (підписаний у Римі в 1958 році як Договір про створення Європейського економічного співтовариства) і Договір про Європейський Союз (підписаний у Маастрихті в 1992 році) та ряд взаємопов'язаних з ними договорів відображають принципи функціонування ЄС. Договори неодноразово змінювалися і коригувалися впродовж 65 років з моменту їх підписання. Повний об'єднаний варіант двох основних договорів регулярно публікується Європейською комісією.
Маастрихтський договір, крім офіційного створення ЄС, також об'єднав Європейські Спільноти, та дві інші підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором запроваджувалися посади європейського омбудсмена, європейського інспектора з захисту даних, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року ратифікував Угоду.
Зміст договорів
Договір про Європейський Союз (TEU; Маастрихтський договір, діє з 1993 року) і Договір про функціонування Європейського Союзу (TFEU; Римський договір, діє з 1958 року) зміцнювалися шляхом внесення поправок принаймні раз на десять років, з моменту набуття кожним з них чинності, останньою з яких є Лісабонська угода, яка набула чинності в 2009 році.
У Лісабоні Хартія основних прав була включена в проєкт Конституції ЄС, хоча, по суті, вона не була договором. Проблемна ратифікація хартії (вона не була підтримана на референдумах у Нідерландах і Франції) показала невеликі перспективи для подальших реформ у найближчі кілька років окрім стандартних угод, які лише дозволяють приєднувати нові держави.
Також, кожного разу, коли до ЄС приєднується нова країна, у договір вносяться нові корективи щодо приєднання. Додаткові договори також впливають на зміни деяких частин основних договорів. Також існують багато цільових реформаторських поправок.
Стаття 1 заявляє, що Європейський Союз наслідує відповідальність та функції Європейського співтовариства і встановлює рівну юридичну силу із Договором про функціонування ЄС.
Стаття 2 встановлює, що ЄС "оснований на повазі людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства закону і повазі прав людини, включаючи права осіб, що належать до соціальних та національних меншин". Держави-члени поділяють думку, що "суспільство, в якому плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність та рівність між жінками та чоловіками переважають".
Стаття 3 встановлює цілі ЄС у шести пунктах. По-перше, сприяння миру та благополуччю цінностей та громадян ЄС. По-друге, вільне пересування із місцевим зовнішнім прикордонним контролем. По-третє, положення внутрішнього ринку. Четвертий пункт встановлює євро. Пункт 5 встановлює, що ЄС буде дотримуватися своїх цінностей, викоріненню бідності, дотримуватися прав людини і поважати Статут Організації Об'єднаних Націй. Пункт 6 встановлює, що ЄС повинен дотримуватися цих цілей на "відповідні кошти", відповідно до його компетенції, наведеної в цих договорах.
Стаття 4 стосується суверенітету і зобов'язань держав-членів.
Стаття 5 встановлює принципи присвоєння (приватної власності), субсидіарності і пропорційності відповідно до їх сили.
Стаття 6 пов'язує діяльність ЄС з Хартією основних прав і Європейською конвенцією з прав людини.
Стаття 7 розглядає питання відлучення деякої держави-члена ЄС у зв'язку з порушенням умов договору або недотримання цінностей.
Стаття 8 стосується намірів встановлення доброзичливих відносин з сусідніми державами.
Стаття 10 говорить, що ЄС оснований на представницькій демократії і що будь-які політичні чи економічні рішення повинні бути прийняті якомога відповідніше до думки громадян. Стосується це Європейських політичних партій. Передбачає підзвітність громадян національному парламенту. — безпосередньо у парламенті та їх уряді в Раді Європи і Європейської Ради.
Стаття 11 встановлює прозорість уряду, заявляє, що Єврокомісія має проводити широкі консультації із зацікавленими сторонами і вводить петицію, за якої принаймні 1 000 000 громадян можуть звернутися до Комісії щоб прийняти закон з якого-небудь питання.
Стаття 12 обмежує вплив національних парламентів на законодавчий процес.
У четвертому розділі міститься лише одна стаття (20), яка дозволяє обмеженому числу держав-членів співпрацювати в рамках ЄС, якщо інші держави блокують інтеграцію в цій області.
Частина 1 цього розділу включає в себе статті 21 і 22. У Статті 21 обговорюються принципи , які визначають зовнішню політику ЄС , у тому числі узгодження зі Статутом ООН , розвиток всесвітньої торгівлі, гуманітарної підтримки і глобального управління. Стаття 22 дає можливість Європейській Раді, діючи одноголосно , контролювати зовнішню політику ЄС.
Частина 2 поділяється ще на дві частини. Перша, загальні положення, розмежовує принципи керівництва і функціонування зовнішньої політики ЄС, включаючи створення Європейської служби зовнішніх дій і обов'язки держав-членів. Друга частина - це статті від 42 до 46 , розкривають політику військового співробітництва (в тому числі взаємну оборону).
Розділ 6, Кінцеві положення
Стаття 47 встановлює статус юридичної особи для ЄС.
Стаття 48 стосується методів поправки договору, а саме звичайні та спрощені процедури перегляду .
Стаття 51 стосується додаткових протоколів у договорах.
Стаття 52 про географічні особливості застосування договорів.
Стаття 53 передбачає , що договори є чинними впродовж невизначеного терміну.
Стаття 54 стосується ратифікації угод.
Стаття 55 стосується різних мовних версій договорів.
Договір про функціонування Європейського Союзу
В цьому договорі більш глибоко розкриваються подробиці щодо ролі, політики і функціонування Союзу.[2]
Розділ 1, Принципи
Стаття 1 встановлює основи договору і його юридичне значення.
Статті 2-6 розкривають компетенції ЄС, відповідно до повноважень, на кожній території.
Статті 7-14 викладають соціальні принципи ЄС.
Статті 15 і 16 регулюють публічний доступ до документів, даних, і установ.
Стаття 17 говорить, що ЄС має поважати права релігійних, філософських і неконфесійних організацій у рамках національних законодавств.
Розділ 2, Громадянство і заборона дискримінації в ЄС
Стаття 18 забороняє дискримінацію за ознакою громадянства.
Стаття 19 говорить, що ЄС буде боротися з дискримінацією за ознаками статі, расової чи етнічної приналежності, релігії чи переконань, інвалідності і сексуальної орієнтації.
Статті 20-24 встановлюють громадянство ЄС, визначають права громадянства, встановлюють свободу пересування в межах ЄС, встановлюють права консульств і посольств, їх безпеку, визначають принципи голосування і балотування в місцеві та Європейські уряди, встановлюють права на подачу петицій до парламенту та омбудсмену, до того ж, отримувати відповідь від установи на рідній мові.
Стаття 25 вимагає від Комісії доповідь про забезпечення цих прав кожні три роки.
Стаття 198 встановлює мету асоціації як сприяння економічному і соціальному розвитку заморських територій, що перераховані у Додатку 2. Наступні статті розглядають детальну інформацію про форму асоціації.
Стаття 222 стосується солідарності країн-членів ЄС у випадку теракту, стихійного лиха чи військового конфлікту, що зобов'язує товариські країни прийти на допомогу потерпілій країні.
Розділ 6, Фінансові і установчі положення
Цей розділ докладно розглядає інституційні положення у Договорі про Європейський Союз.
У сьомій частині йдеться про остаточні юридичні пункти, такі як територіальні і тимчасові додатки, штаб-квартири установ, недоторканність і вплив на договори до 1958 року або з року заснування.
9: про рішення Ради, пов'язані із виконанням статті 16(4) Договору про Європейський Союз та статтею 238(2) Договору про функціонування Європейського Союзу від 1 листопада 2014 року до 31 березня 2017, а також після 1 квітня 2017
10: про постійну структуровану співпрацю, встановлену статтею 42 Договору про Європейський Союз
11: про статтю 42 Договору про Європейський Союз
12: щодо процедур в умовах високого дефіциту (напр. товару)
Всього декларацій 65. Декларація 1 стверджує, що ЄС діє лише в межах обговорених повноважень, це означає, що будь-яка юридична сила статуту підзвітна Європейській Конвенції, тим самим обмежуючи дії ЄС. Декларація 4 виділяє додаткові дії щодо Італії. Декларація 7 розглядає процедури голосування у Раді, що мають набрати чинності з 2014 року.
(англ.European Atomic Energy Community, EAEC (Euratom))
Договір про встановлення Європейської спільноти з атомної енергії діє як окрема угода, так само, як і два фундаментальних договори про Євросоюз і Хартія основних прав. Євратом сприяє дослідженням та розвитку атомної енергетики, створенню спільного ринку ядерного пального, контролю за ядерними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях в рамках єдиних стандартів безпеки.
Перший розділ встановлює цілі спільноти.
Другий розділ містить основні положення угоди про те, як відбуватиметься співпраця.
Третій розділ описує положення установ. Більша частина включена до Європейських договорів.
Договори змінюються за декількома способами. Звичайна процедура поправок, традиційний метод, потребує скликання всієї міжнародної конференції. Спрощений метод був впроваджений у Лісабоні (2007), і дозволяє швидше робити зміни до таких законів. що не збільшують силу ЄС. Перехідні положення[en] (фр.Passerelle — місток, перехід) дозволяють зміни законодавства в деяких обставинах.
За звичайної процедури перегляду установа має подати заяву на розгляд до Ради ЄС. Президент Європейської ради може скликати членів Європейського парламенту, представників Європейської комісії, національних парламентерів або скласти проєкт зміни сам, якщо поправка незначна. Потім проєкт розглядається на міжурядовій конференції, для затвердження усіма лідерами країн-учасників і самими країнами. І, хоча ця процедура існувала і до підписання Лісабонської угоди, але її використовували лише двічі: вперше під час створення Хартії основних прав, і вдруге, на Конвенції про майбутнє Європи, де розроблявся Конституційний договір, що пізніше ліг в основу Лісабонської угоди.
Спрощена процедура перегляду, яка стосується тільки частини третьої Договору про функціонування Європейського Союзу і не може збільшити повноваження ЄС, дозволяє, щоб зміни вирішувалися в Європейській раді перш, ніж бути ратифікованими у кожній державі. Поправка до статті 136 TFEU (Договір про функціонування ЄС) використовує спрощену процедуру перегляду за невеликих обсягів змін.
Будь-яка реформа правової основи ЄС має бути ратифікована в кожній державі-члені. Усі держави зобов'язані ратифікувати її і подати ратифікаційні грамоти на зберігання уряду Італії, перш ніж договір набуде чинності в усіх відношеннях. У деяких країнах, таких як Ірландія, зазвичай проводяться народні референдуми за будь-яких змін у Конституції. В інших країнах, таких як Німеччина, референдуми заборонено конституційно і ратифікація відбувається в національному парламенті.
У деяких випадках, референдуми в державі не ухвалювали договору. В Ірландії та Данії був проведений другий референдум і, після низки поступок, договір був ухвалений. Однак у Франції і Нідерландах, договір відхилили на користь такого, який би не потребував референдуму. У Норвегії більшістю був взагалі відхилений договір про вступ в ЄС.
Договори також виносяться на розгляд Європейського парламенту, і хоча його голосування не є обов’язковим, воно є важливим; парламенти Бельгії та Італії заявили, що накладуть вето на Ніццький договір, якщо Європейський парламент його не схвалить.[7]
Договори містять перехідні положення, яке дозволяє Європейській Раді одноголосно погодитися змінити застосовну процедуру голосування в Раді міністрів на QMV та змінити процедуру прийняття законодавства зі спеціальної на звичайну законодавчу процедуру, за умови, що жоден національний парламент не заперечує. Цю процедуру не можна використовувати для територій, які мають оборонні наслідки.[8]
Четверта процедура внесення поправок стосується зміни статусу деяких спеціальних територій держав-членів. Статус заморських територій Франції, Нідерландів і Данії можна змінити легше, не вимагаючи повного перегляду договору. Натомість Європейська Рада може за ініціативою відповідної держави-члена змінити статус заморської країни або території (OCT) на найвіддаленіший регіон (OMR) або навпаки.[9] Це положення не поширюється на спеціальні території інших держав-членів.
Він призначив 18 нових членів до виборів 2014 року, які були б обрані в 2009 році, якби Лісабонський договір був чинним. Жодне місце не було скасовано, тому кількість євродепутатів тимчасово зросла до 754.[15][16][17]
Норвегія намагалася вступити до ЄС (і в Європейські товариства) двічі, і обидва рази на національних референдумах було відхилено ідею членства, через що Норвегія взагалі відмовилася від намірів вступати до ЄС. Перший договір був підписаний у Брюсселі 22 січня 1972, а другий у Керкірі 24 червня 1994.
Європейська конституція провалилася через негативні голоси у двох країнах-членах.
Конституція Євросоюзу мала об'єднати усі попередні договори, крім Євратому, в єдиний документ. Вона також змінювала систему голосування, спрощувала саму структуру ЄС і розширювала зовнішню політику співпраці. Договір був підписаний у Римі 29 жовтня 2004 і мав набути чинності 1 листопада 2006 року, якщо буде ратифікований усіма країнами-членами. Проте, цього не сталося: 29 травня 2005 Франція на національному референдумі відхилила договір, а згодом і Нідерланди, на своєму референдумі, 1 червня 2005 року. Після перегляду Конституції, 2007 року в Лісабоні було створено Європейський Союз.
Супутні договори
Незважаючи на те, що вони формально не є частиною права Європейського Союзу, кілька тісно пов’язаних договорів були підписані за межами ЄС та його попередників між державами-членами, оскільки ЄС не мав повноважень діяти в цій галузі. Після того, як ЄС отримав таку автономію, багато з цих конвенцій були поступово замінені інструментами ЄС.
Серед інших ранніх прикладів можна назвати Статут Європейської школи 1957 року,[28] Неаполітанську конвенцію 1967 року про митну співпрацю,[29]Брюссельську конвенцію 1968 року про юрисдикцію в цивільних справах,[30] Конвенцію про заснування Європейського університетського інституту. 1972 року[31][32] та Конвенції 1992 року про внесення змін до Конвенції EUI,[33][34] Угода про боротьбу з тероризмом 1979 року,[35] Римська конвенція 1980 року про договірні зобов'язання,[36] Конвенція про подвійну небезпеку 1987 року,[37] Угода про застосування Ради Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1987 р.,[38] Конвенції про скасування легалізації документів 1987 року,[39] Угода про спрощення та модернізацію запитів про екстрадицію 1989 року,[40]Дублінська конвенція 1990 року про притулок,[41] Арбітражна конвенція 1990 року про подвійне оподаткування,[42] Конвенція про аліменти 1990,[43] Конвенція про виконання іноземних кримінальних вироків 1991 року,[44] Угода про євровіньєтку 1994 року[45] і Конвенція, що визначає Статут Європейських шкіл 1994 року.[46] Крім того, конвенція про взаємне визнання компаній і юридичних осіб була підписана в 1968 році, але так і не набула чинности.[47][48][49][50][51] Подібним чином Конвенція про патенти Спільноти 1975 року [52] та Угода про патенти Спільноти 1989 року [53], які внесли зміни до Конвенції 1975 року, ніколи не набули чинности.[54][55]
Оновлений план реформування ЄВС, виданий у червні 2015 року п’ятьма президентами Ради, Європейською комісією, ЄЦБ, Єврогрупою та Європейським парламентом, окреслив дорожню карту для інтеграції Фіскального договору та угоди про Єдиний фонд врегулювання в рамки права ЄС до червня 2017 року, а також міжурядового Європейського механізму стабільності до 2025 р.[56] Пропозиції Європейської комісії щодо включення сутности Фіскального договору в законодавство ЄС і створення Європейського валютного фонду на заміну ESM були опубліковані в грудні 2017 року.[57][58] 30 листопада 2020 року міністри фінансів Єврогрупи погодилися внести зміни до договорів про створення ESM та Єдиного фонду врегулювання[59], які мають бути ратифіковані у 2021 році всіма державами-членами єврозони. Пропозиція щодо реформи була заблокована місяцями через вето італійського уряду.[60] Пропоновані поправки включають:[61]
Створення ESM як «запобіжного механізму» для Єдиного фонду врегулювання (SRF).
Реформа управління ESM
Інструменти попереджувальної фінансової допомоги
Уточнення та розширення мандату ESM щодо економічного управління;
Розділ 3 Фіскального договору було включено до законодавства ЄС як частину реформ системи економічного управління (Регламент (ЄС) 2024/1263, Директива Ради (ЄС) 2024/1265 і Регламент Ради (ЄС) 2024/1264), які набули чинности станом на 4 квітня 2024 р.
Article 311 shall be repealed. A new Article 311a shall be inserted, with the wording of Article 299(2), first subparagraph, and Article 299(3) to (6); the text shall be amended as follows:
[...]
(e) the following new paragraph shall be added at the end of the Article:
"6. The European Council may, on the initiative of the Member State concerned, adopt a decision amending the status, with regard to the Union, of a Danish, French or Netherlands country or territory referred to in paragraphs 1 and 2. The European Council shall act unanimously after consulting the Commission."
.svg){kind=small}
