490–430 до н.е. Емпедокл[3] запропонував першу природну, нерелігійну систему факторів, які створюють речі навколо, включно з людськими характерами. У своїй моделі він використав чотири елементи (воду, вогонь, землю, повітря) і чотири пори року, щоб вивести різноманітність природних систем.
470–399 до н.е. Сократ[3] – Сократа називають батьком західної філософії, хоча б через його вплив на Платона й Арістотеля. Сократ зробив великий внесок у педагогіку завдяки своєму діалектичному методу та в епістемологію завдяки своєму визначенню справжнього знання як істинної віри, підкріпленої певним раціональним обґрунтуванням.
470–370 до н.е. Демокріт[3] – Демокріт розрізняв недостатнє знання, отримане за допомогою почуттів, і легітимне знання, отримане через інтелект — рання позиція щодо епістемології.
460–370 до н.е. – Гіппократ запровадив принципи наукової медицини, засновані на натуралістичних спостереженнях і логіці, і заперечував вплив духів і демонів на хвороби. Ввів поняття «temperamentum» («суміш», тобто 4 типи темпераменту, засновані на співвідношенні між хімічними системами організму.[4][5]Гіппократ був одним із перших лікарів, який стверджував, що мозок, а не серце є органом психічних процесів.
387 до н.е. – Платон припустив, що мозок є центром розумових процесів. Погляд Платона на «душу» (я) полягає в тому, що тіло існує, щоб служити душі: «Бог створив душу перед тілом і дав їй перевагу як у часі, так і в цінності, і зробив її панівною і контролюючою партнером» від Тімея.[6]
123–43 до н.е. – Темісон Лаодікейський був учнем Асклепіада Віфінського та заснував школу медичної думки, відому як «методизм». Соранус критикував його за жорстоке поводження з психічно хворими. Серед його приписів були темрява, стримування ланцюгами, позбавлення їжі та пиття. Ювенал критикував його і припускав, що він убив більше пацієнтів, ніж вилікував.
100 до н.е. – Сувої Мертвого моря відзначають поділ людської природи на два темпераменти.[8]
