Історія фемінізму
Історія фемінізму (переважно західного) починається з протофемінізму і традиційно поділяється на три (іноді чотири) «хвилі» — періоди з характерними темами та завданнями у виборюванні гендерної рівності, кожен з яких нашаровувався на здобутки попереднього, поєднуючись із ними. Історія західного фемінізму поділяється на протофемінізм, три «хвилі» та постфемінізм.
Як кампанія за права жінок, включаючи соціальну, політичну й економічну рівність з чоловіками у правах людини, фемінізм виник у Європі в XVII—XIX ст., коли суфражистки домагалися права власності для жінок, прав одержувати вищу освіту і голосувати та обиратися. Право голосу практично повсюдно жінки здобули до ХХ ст., тому акценти змістилися в бік рівних економічних і соціальних можливостей, включаючи права при наймі на роботу. У промислових країнах формальна рівність здобута, хоча реальна нерівність, особливо в області зайнятості й оплаті праці, зберігається. Хоча феміністичні рухи були і є зосереджені переважно на правах жінок, деякі феміністки виступають за включення чоловіків до свого руху, оскільки патріархатна організація суспільства і гендерні стереотипи та традиційні гендерні ролі, на їх думку, шкодять людям обох статей і можуть бути подолані тільки спільно. ПеріодизаціяМножинні хвилі фемінізму ― друга, третя та четверта ― накладаються та взаємодіють у різних регіонах, тому багато вчених ставлять під сумнів використання хвильової метафори. Однак ця термінологія все ще є найбільш вживаною та найлегшою для розуміння.[1] На міжнародному рівні порівняння хвиль є важким. Англосаксонський фемінізм першої хвилі є другою хвилею для європейців та феміністок Латинської Америки. Американський та британський фемінізм другої хвилі ― це третя хвиля для європейців та латиноамериканців.[5][6] Іспанський фемінізм пройшов кілька хвиль в епоху Франко. Фемінізм четвертої хвилі в Іспанії почався в середині 90-х.[7][8] Таким чином, іспанська четверта хвиля може насправді представляти міжнародну п'яту хвилю.[9] ІсторіяОдним із перших текстів, що містять твердження про рівність чоловіків і жінок в контексті релігії, є Тхеригатха (частина палійського канону в буддизмі). Феміністичні ідеї висловлювали чи не всі відомі жінки протягом людської історії (як титуловані, так і відомі своєю роботою митці, науковці, соціальні реформатори, активістки). Проте масовості та згуртованості як рух зусилля жінок проти патріархатного утиску набув після XVII ст. Протофемінізм (кінець XVII ст.)Початок фемінізму в Європі датується кінцем XVII — початком XIX ст., коли думка про те, що жінка займає пригноблене положення в суспільстві, в центрі якого є чоловік, отримала широке розповсюдження. Феміністський рух бере початок з реформаторського руху західного суспільства XIX ст. Серед активісток того часу — Софі де Кондорсе. Вперше вимоги рівноправ'я висунуті жінками під час Війни за незалежність в США (1775—1783). Першою американською феміністкою вважають Ебігейль Адамс (1744—1818), авторку знаменитої фрази: «Ми не будемо підкорюватись законам, в прийнятті яких ми не брали участі, і владі, яка не представляє наші інтереси» (1776). У Франції до початку Великої революції 1789 почав виходити перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли жіночі революційні клуби, членкині яких брали участь у політичній боротьбі. Але французька Конституція 1791 року відмовила жінкам у виборчому праві. В тому ж році Олімпія де Гуж представляє Національним зборам «Декларацію прав жінки і громадянки» (за зразком «Декларації прав людини і громадянина» 1789), в якій вимагає повного соціального і політичного рівноправ'я жінок. Перша жіноча політична організація «Угруповання жінок — революційних республіканок» створена тоді ж, але в 1793 році її діяльність заборонена Національним Конвентом, а Олімпію де Гуж засуджено до страти. Їй належать слова: «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна ввійти в парламент». В 1795 жінкам Франції заборонили з'являтись в громадських місцях і на політичних зібраннях. В 1804 прийнятий громадянський кодекс Наполеона, згідно з яким жінка не могла без згоди чоловіка виступати в суді та розпоряджатись своєю власністю, за виключенням заповіту. Це позбавляло жінку всіх прав власності, крім права на формальне володіння і передачу у спадок. Кодекс підпорядковував жінку чоловіку майже у всьому. У Британії вимогу рівноправ'я висунула Мері Волстонкрафт (1759—1797) в книзі «На захист прав жінок» (1792), одному з перших гучних феміністських творів. «Перша хвиля» фемінізмуПочатком організованого руху вважається 1848 рік, коли у м. Сенека-Фоллз (штат Нью-Йорк) жінки провели з'їзд на захист своїх прав під гаслом «Всі жінки та чоловіки створені рівними», де прийняли «Декларацію переконань» авторства Елізабет Кеді Стентон та Лукреції Мотт з вимогами рівноправ'я у правах власності, шлюбу, вільного вибору професії, отримання повноцінної освіти. В 1869 році Джон Стюарт Мілль опублікував працю «Поневолення жінок», в якій писав, що «підтримка законом підпорядкування одної статі іншій шкідлива… і є одною з перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення». Питання про право власності для жінок займало велике місце в західному фемінізмі, оскільки принцип опіки англійського загального права і законодавство Франції позбавляли одружену жінку правоздатності, в тому числі всіх прав власності (ковертюра). В 1860, після звертання Елізабет Кеді Стентон, Законодавчі збори Нью-Йорка прийняли в якості закону «Акт про власність одружених жінок», що гарантував жінці право залишати за собою зароблене нею, рівне з чоловіком право на спільну опіку над дітьми і право власності вдови, відповідне до прав вдівця. Важливою фігурою фемінізму другої половини XIX ст. є Еммелін Панкгерст, одна з засновниць суфражизму, ціллю якої було викорінення сексизму, закріпленого на всіх рівнях британського суспільства. в 1903 році Панкгерст сформувала «Організацію з захисту суспільних і політичних прав жінок» (Women's Social and Political Union), яка впродовж року об'єднала 5 тис. членкинь. Після того, як учасниць організації почали арештовувати, багато з них почали протест голодуванням. Це привернуло увагу до жорстокості законодавчої системи того часу і до ідей фемінізму. В 1984 англійський парламент прийняв ряд законів, спрямованих на покращення становища жінок, і надав їм право голосу на місцевих виборах. В США в 1869 році створено дві організації, в 1890 об'єднані в «Національну американську асоціацію за жіноче виборче право». Завдяки її активності в ряді американських штатів жінок допустили до голосування. На початку 1920-х в Вашингтоні діяв «Антифлірт-клуб», метою якого був захист жінок від сексуальних домагань з боку чоловіків.
Характерними рисами фемінізму третьої хвилі є включення компонентів квір-теорії, антирасизму та інтернаціоналізму і дестигматизація жіночої сексуальності. Трактування порнографії як способу експлуатації жінок, характерне для другої хвилі, замінюється на роздрібнені, в тому числі протилежні точки зору. Персоналії: Еліс Вокер, Лілі Тейлор, Наомі Вульф («Міф про красу»). Див. також
Примітки
Джерела та література
Посилання
Примітки
|
.svg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
