Юліана (Уляна) Гольшанська (лит.Julijona Alšėniškė, пол.Julianna Holszańska) — дочка зрущеного литовського князя, намісника київського Івана Ольгимонтовича від смоленської князівни Агрипини Святославни. Сестра Андрія, Михайла, Семена й Олександра Гольшанських.
Життєпис
У першому шлюбі дівчина була за кн. Іваном Карачевським, якого отожсамлюють з Іваном Мстиславичем Хотетом — відповідно до Бархатної книги онуком Феодори Ольгердівни та Святослава Титовича[2]. Цього «руського герцога», за твердженням німецького хронікера Йоганна фон Посільге, Вітовт нібито повелів обезголовити, щоби самому одружитись з Юліаною, своєю, мовляв, облюбеницею. Правда це чи тільки поговори — достоту невідомо[3][4].
По вмерлій 31 липня 1418 року своїй першій дружині Ганні Вітовт, за словами польського хроніста Яна Длугоша, «тужив гірко, але недовго», й 13 листопада побрався з Гольшанською[a]. Оскільки господар доводився останній родичем, віленський біскуп Пйотр Краковчик відмовивсь їх вінчати без папської диспенсації. Натомість це зробив влоцлавський владика Ян Кропідло, що мав приязні стосунки з Кейстутовичем. Виходячи заміж, Вітовтова обраниця перейшла в католицтво, хоча й надалі лишилась прихильною к православ'ю[b]. Сама ж церемонія вінчання відбулася в Городні перед чималим зібранням князів і панів. На неї також завітали король Польщі Ягайло з дружиною Ельжбетою Грановською. Врешті-решт, на рубежі 1418–19 року очолюване Петром Вольфрамом посольство ВКЛ таки навідало папу римського Мартина V і виклопотало диспенсацію на вже укладений матримоніальний союз[3][9][10][11][12].
Історик Ян Тенговський називає цей шлюб «чистою примхою» великого князя, тоді як Ярослав Нікодем та Вільям Урбан добачають радше політичний мотив: поріднення з Гольшанськими зміцнювало Вітовтове становище на руських землях ВКЛ, а син, народжений у цьому зв'язку, став би спадкоємцем престолу[9][13].
Подружнє життя, схоже, склалось гармонійно, однак дітей пара не мала[4]. На відміну від Анни нова велика княгиня не брала активної участі в політиці, звістки про неї уривчасті. Наприклад, 1421 року посол короля Англії, мандрівник Жільбер де Лануа зустрівся з Вітовтом та Юліаною в Кам'янці, діставши від жінки у дарунок золотий ланцюжок і велику татарську монету (дукач) для носіння на шиї, як ознаку її двору[14]. Гольшанська і сама отримувала дари — від тевтонського магістра Пауля фон Русдорфа[15], а коли 1425–26 рр. тяжко занедужала той на прохання мужа прислав їй ліки та лікаря на ймення Генрик (arczt meister Henrich)[16]. В 1429 вона стала членом Ордена Дракона[17]. Єдиним знаним її урядником (чашником) був кн. Костянтин Іванович Прихабський Друцький[18].
1 квітня 1428 Вітовт записав дружині віно на м. Новогрудок, ряд навколишніх сіл і дворів[c][20], а помираючи, згідно з оповіддю Яна Длугоша, доручив Ягайлові опікуватись нею. На похороні Юліана ри́дма голосила, повторюючи знов і знов, що зосталась сиротою[11]. Під час династичної війни між Сигізмундом й Свидригайлом останній повелів уморити вдовицю всупереч обіцянці боронити її[1].
Згідно з Теодором Нарбутом, Гольшанська нібито померла 1448 р. в селі Дубровиця біля Львова на 70 віці життя й була похована у віленськім костелі св. Анни[21]. Сучасні ж дослідники відкидають ці звістки як недостовірні[4].
↑Висловлювалась навіть думка, що вони познайомились на похороні Анни і великий князь так нею захопився, що вирішив зробити дружиною[5].
↑Власне «на просьбу и на жоданье» Юліани Вітовт наділив угіддями православний монастир Різдва Пречистої Богородиці в Троках, який за припущенням білоруського дослідника Юрія Микульського могла заснувати сама велика княгиня[6]. Для її особистих потреб була вимурована православна церква чи то пак каплиця святого Георгія на одному з острівців озера Гальве непоодаль Троцького замку. Пізніш храм перейшов до Сапегів, що зробили з нього родову усипальницю, 1596 р. був відданий уніатам з підпорядкуванням віленському монастирю Святої Трійці, а в 1655 — зруйнований під час польсько-російської війни[7]. Прикметно, що Вітовт і Ягайло звертались 1417 р. до отців Констанцького собору з проханням скасувати практику перехрещування «русинів», себто православних, при їхнім переході в католицтво[8].
↑Освящение новоустроенной православной церкви в уездном городе Троках, Виленской губернии, 22 сент., 1863 г. // Странник. — 1863. — IV (декабрь). — С. 61-62.
↑Полехов С.В.Браки князя Свидригайла Ольгердовича // По любви, въ правду, безо всякие хитрости. Друзья и коллеги к 80-летию В.А. Кучкина. Сборник статей. М.: Индрик. — 2014. — С. 256.
↑ абNikodem, Jarosław (2013). Witold: Wielki Książę Litewski (1354 lub 1355-27 października 1430). Kraków: Avalon. с. 360, 448-449. ISBN978-83-7730-051-0.
↑Tęgowski, Jan (1999). Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław. с. 209. ISBN83-913563-1-0.
↑Urban, William (2019). The Last Years of the Teutonic Knights Lithuania, Poland and the Teutonic Order. Greenhill Books. с. 202. ISBN978-1-78438-357-2.
↑Брун Ф. Путешествие Гилльбера де-Ланнуа по Южной России, в 1421-м году. — Одесса, 1852. — С. 4-5.
↑Narbutt, Teodor (1839). Dzieje narodu litewskiego. T. 6, Panowanie Witolda w wieku piętnastym. Wilno: nakładem i drukiem A. Marcinkowskiego. с. 562-563.
