Жидачівський повіт
Жидачівський повіт — історична адміністративна одиниця на українських землях, що входила до складу Австро-Угорщини, Західно-Української Народної республіки, Республіки Польща та УРСР (в складі СРСРР) та України. Адміністративним центром повіту було місто Жидачів. До Жидачівського повіту у 1867 р. було приєднано Миколаївський повіт з 36 ґмінами, та Журавненський повіт з 37 ґмінами. Однак поділ судових органів у вигляді двох окремих адміністрацій зберігався попереднім до 1882 р., коли з них було утворено ще й Жидачівську повітову судову адміністрацію, до якої включено 24 громади, ґміна Станькова була передана Калуському повіту, а ґміна Журів — Рогатинському повіту ще до Першої світової війни. На 1910 р. повіт поділявся адміністративно на 76 громад, земельно — на 61 кадастральну гміну та займав площу 936 км². Населення повіту становило: на 1900 р.— 74 158 осіб, на 1910 р. — 83 339 осіб. У складі ЗУНРВстановлював українську владу в Жидачеві й повіті чотар Іван Голембійовський з допомогою Жидачівського декана о. Івана Головкевича і пароха с. Іванівці о. Івана Щербанюка вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року. У листопаді 1918 р. І. Голембійовський вишколив сотню, з якою відбув на фронт під Львів.[1] Повіт входив до Стрийської військової округи Станиславівської військової області ЗУНР. Повітовим комісаром спочатку був Іван Білинський, директор школи в Пчанах; з 8 листопада 1918 р. — д-р Михайло Качмарський, комісар староства. В місті Миколаїв міським комісаром (бургомістром) обраний землероб Андрій Гірник. Делегат до УНРади від повіту обраний Микола Левицький.[2] У складі Польської РеспублікиВключений до складу Станиславівського воєводства після утворення воєводства у 1920 році на землях ЗУНР. До складу повіту входило 101 поселення (з них 4 міста, 70 сільських гмін і 24 фільварки та 3 знелюднілі поселення) зі 39 865 житловими будинками. Загальна чисельність населення повіту складала 77 024 осіб (за даними перепису населення 1921 року), з них 56 724 — греко-католики, 14 799 — римо-католики, 5 352 — юдеї, 149 — інших визнань. Зміни адміністративного поділу 1 квітня 1927 р. вилучено частину сільської гміни Пчани і утворено самоврядну гміну Воля Любомирська[3]. Також 1 квітня 1927 р. до міста Журавно приєднане село Побережжя[4]. Розпорядженням Ради міністрів 28 травня 1934 року сільські гміни Баліче Подґурне (Баліче Зажечне), Баліче Подружне і Юсептиче з Жидачівського повіту вилучили і включили до Стрийського[5]. 1 серпня 1934 р. було здійснено новий поділ на сільські гміни шляхом об'єднання дотогочасних (утворених ще за Австро-Угорщини) ґмін, які позначали громаду села. Новоутворені ґміни відповідали волості — об'єднували громади кількох сіл або (в дуже рідкісних випадках) обмежувались єдиним дуже великим селом. Міста (Міські ґміни)
Сільські ґміниКількість: 1920—1934 рр. — 68 1934 рр. — 65 1934—1939 рр. — 6 НаселенняУкраїнці-грекокатолики становили 75 % населення повіту (1907)[6]. У 1939 році в повіті проживало 90 330 мешканців (69 030 українців-грекокатоликів — 76,42 %, 6 595 українців-латинників — 7,3 %, 6 265 поляків — 6,94 %, 785 польських колоністів міжвоєнного періоду — 0,87 %, 5 635 євреїв — 6,24 % і 2 040 німців та інших національностей — 2,26 %)[7]. У складі СРСР27.11.1939 постановою Верховної Ради УРСР Жидачівський повіт включений до новоутвореної Дрогобицької області[8]. 17 січня 1940 року територія Жидачівського повіту поділена на райони кожен із кількох ґмін:
СучасністьТериторія кол. Жидачівського повіту тепер перебуває у складі Стрийського району, Львівської області. Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
