Портал:Українське мистецтво

Українське мистецтво - сукупність усіх творів мистецтва, створених за всю історію розвитку України. Розвиток мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів.

Види українського мистецтва: Живопис, Графіка, Скульптура, Архітектура, Театр, Музика, Кіномистецтво, Телебачення, Художня література, Декоративно-прикладне мистецтво, Хореографія, танець, Фотомистецтво, Естрадно-циркове мистецтво, Медіа-мистецтво.

Народне мистецтво України  — це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії. .::::::::::::::::читати далі

Григо́рій Олекса́ндрович Мачте́т (3 (15) вересня 1852(18520915), Луцьк — 14 (27) серпня 1901, Ялта) — український письменник, революціонер-народник. Писав російською мовою 

Рід Мачтетів походив з Англії, де свого часу якийсь Мансгед (таким був первісний варіант прізвища Мачтет) завербувався в армію короля Швеції Карла XII. Під її знаменами артилерист Манчтед (так тепер вимовлялося його прізвище) 1709 року брав участь у Полтавській битві та потрапив у полон. Через поранення він залишився на території України та одружився з українкою.

В автобіографії письменник зазначив: «Мій дід із боку батька був офіцером, гультяєм, головорізом, пристрасним авантюристом, який кинув дружину та сина (мого батька) і залишив їх у злиднях, але був чесною та незалежною людиною» .

Майбутній письменник народився 3 вересня 1852 року (за старим стилем) у Луцьку.

Залишившись у шестирічному віці без матері, Григорій Мачтет навчався та виховувався вдома під керівництвом німкені-гувернантки. 1861 року його віддали на навчання в Немирівську гімназію графа Потоцького. Тут він провчився до четвертого класу. 1865 року його виключили з гімназії, несправедливо звинувативши в прихильності до «польського духу» (насправді Мачтет тоді був завзятим українофілом). У радянський час на головному фасаді колишньої чоловічої гімназії було встановлено меморіальну дошку про те, що тут навчався Мачтет ::::::::::::::::читати далі

«Місячна ніч на Дніпрі» — картина українського художника Архипа Івановича Куїнджі, написана та вперше показана публіці 1880 року.

1880 року картина «Місячна ніч на Дніпрі» була виставлена в Санкт-Петербурзі, причому вона була єдиною картиною, що склала виставку.

Не будучи повністю упевненим в успіху, Куїнджі Архип Іванович запрошував у свою майстерню друзів та кореспондентів для того, щоб перевірити на них силу впливу полотна. Ще до закінчення роботи майстерню відвідували такі відомі люди, як Тургенєв Іван Сергійович, Полонський Яків Петрович, Крамськой Іван Миколайович, Менделєєв Дмитро Іванович.

Щоб побачити полотно, люди шикувалися в чергу. Багато відвідувачів приходили декілька разів, їх приваблювала незвичайна реалістичність світла на картині .::::::::::::::::читати далі

Пам'ятник Максимові Березовському в Глухові, відкритий 1995 року. Скульптор — Коломієць Інна.

Напередодні 1995 року Глухів і музична громадськість планували відзначити 250-річчя з дня народження відомого композитора 18 століття Дмитра Бортнянського, що планувалося на 2001 рік. Ідея створення монумента славному земляку в місті отримала широкий розголос і її підтримали як громадськість міста, так і урядовці Міністерства культури України.

Але урочистостям на честь Бортнянського передував не менш славний ювілей ще одного уродженця міста, теж уславленого композитора Максима Березовського. 250-ту річницю з дня народження М. Березовського планували відсвяткувати ще раніше — якраз у 1995 році. Добре знаного в Європі М. Березовського планували вшанувати як в Україні, так і по лінії ЮНЕСКО. Але і йому не було пам'ятника в Глухові. Так замість одного монумента виникла ідея встановити два..::::::::::::::::читати далі

Будинок із химерамиБуди́нок із химе́рами (1901–1902) — цегляна споруда з прикрасами міфологічних та мисливських сюжетів, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву отримала завдяки скульптурним прикрасам, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти.

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901–1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля.

Будинок спроєктовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв'язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно розкішним помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир: дво- та трикімнатні на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два клозети, дві комори), шестикімнатна — на другому, восьмикімнатні — на третьому та шостому, дев'ятикімнатна — на п'ятому та десятикімнатна — на четвертому..::::::::::::::::читати далі

Собор — роман-застереження^[1], один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.

Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага».

Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967.

«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги письменник сказав:

Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю

.::::::::::::::::читати далі

«Оста́нній моска́ль» — український комедійний телесеріал, створений Миколою Куциком і Оленою Васильєвою. Прем'єра відбулась на телеканалі «1+1» 14 квітня 2015 року. Головні ролі в проєкті, режисером якого виступив Семен Горов, зіграли Ігор Скрипко, Юрій Горбунов, Володимир Горянський, Назар Задніпровський і Галина Безрук.

За сюжетом, молодий юнак Валера, батько якого переховується від російського слідства та мафії, шукає притулку у свого дядька Івана, що живе в маленькому гуцульському селі Великі Вуйки в Україні.^[2]

24 квітня 2015 року стало відомо, що канал «1+1» і «1+1 продакшн» розглядають можливість зйомок продовження серіалу «Останній москаль» і спецпроєктів до нього..::::::::::::::::читати далі

Наталка Полтавка — опера Миколи Лисенка за однойменною п'єсою Івана Котляревського. Хоча п'єса Котляревського приваблювала багатьох музикантів і до Лисенка, саме його опера закріпилася в репертуарі оперних театрів і посіла місце серед найпопулярніших українських опер.

Музика й п'єса розкривають найкращі риси українського національного характеру — шляхетність, моральну чистоту, духовну силу, мужність (Наталка, Петро). Іван Котляревський і Микола Лисенко показують моральну перевагу простих людей над представниками влади — сільськими багатіями й приказними. Думки й почуття героїв розкриваються через пісню. Вона служить і тлом, на якому розгортається дія.

В обробці народних пісень, що були закріплені сценічною традицією за п'єсою, і в створених Лисенком, розвинених аріях, увертюрі й оркестрових антрактах композитор зберігає вірність духу п'єси Котляревського. Мудра простота, ясність, гармонійна єдність всіх елементів відзначають музику Лисенка. .::::::::::::::::читати далі

«Червона рута» — пісня Володимира Івасюка, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі.

Володимир Івасюк написав її у 1970 році, будучи студентом Чернівецького медичного інституту.

Ще старшокласником Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірку коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком.

Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання.

А в вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського (солісти Н. Яремчук і В. Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович).

У 1971 році «Червона Рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року» і невдовзі після цього потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.::::::::::::::::читати далі

Коломи́йки — традиційний жанр української фольк-музики і хореографії, — дворядкова народна пісня (співанка), кожен рядок якої має 14 складів з обов’язковою цезурою (паузою) після восьмого складу. Коломийками також називають коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання.

Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру.

Специфіку коломийки свого часу визначив відомий фольклорист Ф. Колесса:Коломийка — це початково танцювальна пісня, яку й досі співають до танцю. Проте на думку В. Гошовського, коломийка — це пісенний тип, значно старший за сам жанр: своїм корінням він сягає XVII століття..::::::::::::::::читати далі

Одéський міжнарóдний кінофестивáль (ОМКФ) — щорічний кінофестиваль, який проводиться в Одесі (Україна) d середині липня. Уперше відбувся у 2010 році.

Перші два роки фестиваль позиціонував себе як фестиваль фільмів для глядачів з особливим почуттям гумору. Згодом розширив спрямованість і заявив про себе як фестиваль артмейнстрима: кіно високого художнього рівня, розраховане на широку аудиторію. Починаючи з 2012 року конкурсна програма складається з двох повноцінних розділів: Міжнародна конкурсна програма повнометражних фільмів і окрема Українська національна конкурсна програма.

Організатори кіноподії поставили перед собою досить амбітні цілі — перетворити ОМКФ на один з головних кінофорумів Східної Європи і називають його «східноєвропейськими Каннами».

Уперше Одеський міжнародний кінофестиваль був проведений з 16 по 24 липня 2010 року. В рамках кіноогляду було показано конкурсну програму з 16 повнометражних картин-прем'єр 2010 років і позаконкурсну програму із понад 50 фільмів. Перший Одеський міжнародний кінофестиваль відкривається в Україні Основним майданчиком — Фестивальним центром, у якому проходили конкурсні покази і всі головні події фестивалю, перші два роки був одеський кінотеатр «Родина». Починаючи з третього фестивалю, в 2012 році, головним майданчиком став Фестивальний Палац, — зал на 1200 місць Одеського театру музичної комедії. Кінотеатр «Родина» залишився Фестивальним центром, в якому проходять покази Української національної конкурсної програми, позаконкурсних програм і ретроспектив, а також проводяться майстер-класи Літньої кіношколи.::::::::::::::::читати далі

Україна дебютувала на Пісенному конкурсі Євробачення у 2003 році. Її представив співак Олександр Пономарьов із піснею «Hasta la Vista», де посів 14 сходинку.А вже у 2004 році співачка Руслана з піснею «Wild Dances» приносить Україні перемогу і право на проведення ювілейного п'ятидесятого Пісенного конкурсу Євробачення.^[3] Це єдина перемога України за всю історію конкурсу.::::::::::::::::читати далі

Націона́льний культу́рно-мисте́цький та музе́йний ко́мплекс «Мисте́цький арсена́л» — культурно-мистецький та музейний комплекс у Києві. Юридично підпорядкований Державному управлінню справами.

Мистецький арсенал — це проєкт, ініційований Президентом України Віктором Ющенком з метою створення культурно-мистецького та музейного Комплексу європейського рівня. Концептуальні засади створення та функціонування Комплексу схвалені указом Президента України №415 від 22 травня 2006 року.

«Мистецький арсенал» бачиться як вікно в Україну для світу і вікно у світ для України. Це новий мистецький майданчик, відкритий для імпровізацій та імпрез, який ще не є заангажований жодним мистецьким проєктом і обумовлений лише стінами старого Арсеналу.

Мистецький арсенал» має стати не просто ще одним музеєм. Це має бути найкращий музейний комплекс , щонайменше, у Східній Європі, який разом із Лаврою та сусідніми музеями створить нове культурне обличчя Києва. Встановлення розумного балансу між презентацією історії української культури, народної творчості та творів сучасного мистецтва дозволить наочно продемонструвати належність України до європейської культури.

Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької розташований у центрі Львова на проспекті Свободи, 28. Названий на честь знаменитої української оперної співачки Соломії Крушельницької.

Будівництво театру розпочалось у червні 1897 року за проєктом архітектора Зигмунта Горголевського — автора багатьох монументальних споруд Польщі і Німеччини.

Відкрився театр для глядача 4 жовтня 1900 р. прем'єрою лірико-драматичної опери «Янек» Владислава Желенського — про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга. В урочистому відкритті взяли участь письменник Генрик Сенкевич, композитор Ігнацій Ян Падеревський та делегації з різних європейських театрів.

Театр іменувався Великий міський театр і працював до 1934 року. Репертуар включав опери «Тангейзер», «Лоенгрін» та «Кільце Нібелунга» Ріхарда Ваґнера.::::::::::::::::читати далі

Національний палац мистецтв «Україна» — одна з найбільших концертних зал Києва та України, основне місце проведення концертів та політичних заходів у столиці.

Палац споруджений у 1965 —1970 роках на місці колишнього ринку на Великій Васильківській вулиці.

Архітектори проєкту: Є. О. Маринченко, П. Н. Жилицький (лауреати Державної Шевченківської премії 1971 року), І. Г. Вайнер, інженери: П. Булаєвський, В. Сидоренко.

Автор інтер'єрів: архітектор І. Й. Каракіс. Головна проєктна організація — державний проєктний інститут «Київпромбуд».

Запроєктований у першу чергу як місце проведення з'їздів Комуністичної партії України (на зразок Палацу з'їздів у Кремлі в Москві), і в другу чергу як концертна зала. Урочисто відкритий 17 квітня 1970 року до 100-річчя від дня народження В. Леніна.

У 1996 році був виконаний капітальний ремонт, побудований новий прес-центр. У 1998 палац отримав статус «Національного».::::::::::::::::читати далі

Націона́льний заслу́жений академі́чний анса́мбль та́нцю Украї́ни і́мені Павла́ Ві́рського — національний художній професіональний колектив України, що базується в Києві.

Ансамль відлічує історію з 1937 року, засновниками були Павло Вірський та Микола Болотов. 1940 року ансамбль реорганізований в ансамбль пісні і танцю України, а 1951-го — знову реорганізований у Державний ансамбль танцю України. Незмінним керівником цього колективу в 1955—1975 роках був Павло Вірський, до 1980 року — Олександр Сегаль.

Основу репертуару ансамблю становили старовинні й сучасні танці різних регіонів України, а також танці народів СРСР, країн народної демократії, хореографічні картини дореволюційного і сучасного життя («Запорожці», «Чумацькі радощі», «На кукурудзяному полі», «Новорічна метелиця» та ін.). Показовою рисою ансамблю є широке відображення сучасної тематики і творче використання спадщини народного танцю. Завдяки високому рівню професійної майстерності ансамбль здобув широку популярність. За радянських часів колектив з великим успіхом гастролював у республіках СРСР, а також за кордоном (у КНР і В'єтнамі, 1956; Польщі, 1955; Англії, 1958; Франції і Австрії, 1959). Рекордний план ансамблю досягав 156 виступів на рік.

Наразі колектив теж багато гастролює за кордоном, відвідавши понад 60 країн світу, зокрема В'єтнам, Корею, Китай, Кубу, Австрію, Англію, Канаду, США, Бельгію, Францію, Іспанію, Італію, Грецію, Бразилію, Аргентину, Венесуелу, Португалію, Швейцарію, Данію, Андорру, Японію. .::::::::::::::::читати далі

Пам'ятник Тарасові Григоровичу Шевченку в Харкові — пам'ятник українському поетові, письменнику, митцю і мислителю Тарасові Григоровичу Шевченку в місті Харкові, один з найкращих зразків монументальної Шевченкіани в світі.

Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку в Харкові є одним із символів міста, визначною міською монументальною пам'яткою. Цей монумент вважається одним з найкращих пам'ятників Тарасові Шевченку в світі.

Монумент Тарасу Шевченку розташований в середмісті Харкова — у Саду імені Т. Г. Шевченка, при вході на центральну алею з боку вулиці Сумської. Пам'ятник органічно пов'язаний з оточуючим парковим пейзажем та міським архітектурним ансамблем.

Автори пам'ятника — радянський скульптор Матвій Манізер і архітектор Йосип Лангбард.::::::::::::::::читати далі

Казими́р Севери́нович Мале́вич (пол. Kazimierz Malewicz; нар. 11 (23) лютого 1878(18780223)Д.Горбачов. Малевич і Україна. — Київ, 2006. — 456 с., Київ, Російська імперія — пом. 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва.

Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, 1890-1894 У Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп).

Вважають, що аматорським малюванням К.Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894-1895 .

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897)..::::::::::::::::читати далі

Шкрібля́к (Токарик) Васи́ль Ю́рійович (* 7 січня 1856, с. Яворів, Косівський район, Івано-Франківська область — † 21 листопада 1928) — гуцульський тесля, токар і різьбяр, майстер плаского різьблення по дереву. Син Юрія (Юри) Шкрібляка.

Народився в с. Яворові Косівського повіту (Галичина). Різьбленню спочатку навчався у батька.

1905—1915 — навчався у крайовій різьбярській школі у Вижниці. Працював викладачем новоствореної Вижницької школи мистецтв (нині коледж прикладного мистецтва).

Його вироби відзначаються різнорідністю форм і багатством орнаментики. Частіше від батька застосовував інтарсію різнокольоровим деревом й інкрустацію бісером (кораликами), металом та перламутром. Найдовершеніші його тарілки, мисники і меблі, які він виробляв переважно з ясена і явора. .::::::::::::::::читати далі

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (нар.18 травня (30 травня) 1887(18870530), Київ — пом.25 лютого 1964, Нью-Йорк) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об'єднання митців-українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовував експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат — Євген Архипенко.

У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі.::::::::::::::::читати далі

Степан Олексійович Сабадаш (*5 червня 1920, Ванчинець — †25 серпня 2006) — український композитор, диригент, музикант, хормейстер.

Народився 5 червня 1920 року в селі Ванчинець (нині Новоселицького району Чернівецької області). З дитинства захоплювався музикою, співом. З 13 років навчався гри на скрипці у регента церковного хору Івана Кіріяка. За порадою останнього в 15 років почав самостійно навчатися грі на трубі і вже через півроку був прийнятий до професійного духового оркестру села Ванчиківців..::::::::::::::::читати далі

Соломі́я Амвро́сіївна Крушельни́цька гербу Сас< (нар. 23 вересня 1872, с. Білявинці, Бучацький район, Тернопільська область — пом. 16 листопада 1952, Львів) — українська оперна співачка, педагог. За життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу.^{[джерело?]} Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Успіхи Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва..::::::::::::::::читати далі

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25) лютого 1871(18710225), Новоград-Волинський — 19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч.

Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем. .::::::::::::::::читати далі

Олексíй Сергі́йович Горбуно́в (нар. 29 жовтня 1961, Київ) — радянський і український актор театру та кіно. Народний артист України.

Олексій Сергійович Горбунов народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство пройшло на масиві Русанівка. У 1978 році, відразу після закінчення школи не зміг вступити до Київського Театральний інститут імені Карпенка-Карого, оскільки не був комсомольцем. У 1978—1979 роках працював у театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху. У театрі завдяки Аді Роговцевій познайомився з її чоловіком — актором і педагогом Костянтином Степанковим. У 1984 році році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома.

З 1984 по 1995 рік — актор театру-студії кіноактора кіностудії імені Олександра Довженка. З весни 1985 року по 20 квітня 1987 року служив у лавах Радянської армії. У 1990-х роках працював приватним таксистом через кризу на кіностудії Довженка. Повернутися до зйомок у кіно допоміг режисер Володимир Попков, запросивши на роль блазня Шико в багатосерійний телефільм «Графиня де Монсоро»..::::::::::::::::читати далі

Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; *15 (27) травня 1859(18590527), с. Кам'яно-Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область— †17 вересня 1940, Київ) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи Марка Кропивницького, один з корифеїв українського побутового театру.

Панас Саксаганський був представником видатної театральної родини Тобілевичів. Його батько, дрібний херсонський землевласник Карпо Адамович Тобілевич, мав шістьох дітей. Четверо з них стали театральними діячами: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший — Панас (Саксаганський)..::::::::::::::::читати далі

Серж Лифа́р (Сергі́й Миха́йлович Ли́фар, фр. Serge Lifar, 2 (15) квітня 1905, Київ, Російська імперія — 15 грудня, 1986, Лозанна, Швейцарія) — український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття. Був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету.

Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905. 

Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького». .::::::::::::::::читати далі

Володимир Дмитрович Шевченко (31 липня 1946, Омськ — 24 жовтня 2012, Київ) — український дресирувальник, генеральний директор та художній керівник Національного цирку України.

Народився 31 липня 1946 року у місті Омську у родині артистів цирку: і мати Олександра Олександрівна Александрова, і батько Дмитро Терентійович Шевченко були дресирувальниками. У 1966 році закінчив Державне училище естрадно-циркового мистецтва у Москві за спеціальністю «артист цирку — гімнаст». Того ж року був прийнятий на роботу до «Союзгосцирка» як артист — дресирувальник хижих тварин. З 1968 року він — артист-дресирувальник, керівник атракціону «Левиці», потім атракціонів «Леви і левиці», «Левиці і тигри», «Тигри — вершники на конях».

У 1985 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва імені Луначарського за фахом «режисер цирку і театру». У 1970–1996 роках — художній керівник і директор Українського циркового колективу в системі «Союзгосцирка». З 2000 року — художній керівник, а з 2007 року — генеральний директор-художній керівник Національного цирку України..::::::::::::::::читати далі

Жичук Ірина (Щуцька), (рос. Ирина Жичук (Щуцкая), (англ. Iryna Zhychuk) — український художник і дизайнер. Один з організаторів громадської організації «КвартираFM», співзасновник рекламної агенції PaRtyzan (підпільна студія реклами Партизан). У своїх роботах зображає песоналії у вигляді тварин, начастіше малює котів. Лауреат Ukrainian Art Week 2010, German Art Week, Russian Art Week, Turkish Art Week .::::::::::::::::читати далі

Валеріа́н Дани́лович Довже́нко (* 14 вересня (27 вересня за новим стилем) 1905, Ростов-на-Дону — † 5 січня 1995, Київ) — український музикознавець і композитор. Доктор мистецтвознавства (1969). Професор (1973).

1931 року закінчив Харківський музично-драматичний інститут, 1936 року — аспірантуру при ньому та Київську консерваторію (у Пилипа Козицького, Семена Богатирьова та Льва Ревуцького)..::::::::::::::::читати далі

Родня́нський Олекса́ндр Юхи́мович (нар.2 липня 1961, Київ) — український кінорежисер, кіно- і телевізійний продюсер, телевізійний менеджер. Двоюрідний брат та бізнес-партнер Бориса Фуксмана.

Народився в родині кінематографістів (його дід, Зіновій Роднянський був головним редактором Кіностудії документальних фільмів, батько — головним інженером, мати — Лариса Роднянська — директор кіностудії «Контакт» Спілки кінематографістів України)

У 1983 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (факультет кінорежисури)..::::::::::::::::читати далі

Джон Годяк (англ. John Hodiak, укр. Іван Годяк; 16 квітня 1914(19140416), Піттсбург — 19 жовтня 1955, Лос-Анджелес) — американський кіноактор українського походження. Народився в українській сім'ї в Пітсбургу. З 1942 року працював у студії Метро-Голдвін-Маєр.

Іван Годяк народився 16 квітня 1914(19140416) року у місті Пітсбург, штат Пенсильванія. Він був найстаршим з чотирьох дітей у сім'ї. Батьки Івана Годяка Василь (англ. Walter Hodiak 25 жовтня 1888 — 21 серпня 1962) та Ганна (Анна) (дівоче прізвище — Погорілець) (англ. Anna Pogorzelec, 28 лютого 1888 — 17 жовтня 1971) походили з українського села Грушатичі Перемишльського повіту Львівського воєводства (тепер Старосамбірського району Львівської області). За деякими даними, мати Івана Годяка мала польське походження. ^{[джерело?]} Вони переселилися до Америки 1912 року..::::::::::::::::читати далі

Kino-teatr.ua — найбільший кінопортал України. Сайт функціонує з 2000 року. Шеф-редактор порталу «Кіно-театр.ua» — Олексій Першко. Він входить до складу прокатної комісії Держкіно та українського оскарівського комітету. Був членом журі другого Одеського міжнародного кінофестивалю, членом журі української панорами кінофестивалю Молодість.

Станом на 17.04.2011 сайт містить інформацію про 5 600 фільмів, 3 800 акторів, та про кінотеатри України. Кіно-театр.ua містить афішу, анонси, рецензії і рейтинги фільмів. На порталі щодня публікуються свіжі новини зі світу кіно, як місцеві, так і міжнародні. Особливістю порталу також є найбільша кіноафіша, яка покриває всі регіони України. З 2010 року на сайті підключено сервіс онлайн-продажу квитків у кінотеатри Києва, згодом цей сервіс був поширений на інші кінотеатри України. Також сайт містить щотижневі огляди касових зборів українських кінотеатрів, який використовується як джерело для публікацій багатьох ЗМІ. Додатково для відвідувачів порталу є можливість залишити рецензію, відгук або взяти участь у конкурсі. .::::::::::::::::читати далі

• Ярослав Качмар — започаткував 9 березня 2021 користувач Olesialevytska

• Паризька комуна (сквот) — започаткував 21 лютого 2021 користувач Андрій Гриценко

• Єник Ліна Миколаївна — започаткував 17 квітня 2020 користувач Максим Огородник

• Комплекс будинків по вулиці Стрийській, 44—48 — започаткувала 16 квітня 2020 користувачка Xsandriel

• Текстильник (стадіон, Чернігів) — започаткував 16 квітня 2020 користувач Glorin

• Самойлов Юрій — започаткував 16 квітня 2020 користувач Сергій Малишко

• Зоря (стадіон, Білозір'я) — започаткував 16 квітня 2020 користувач Glorin

• Зубар Наталія Володимирівна — започаткував 16 квітня 2020 користувач Kharkivian

• Ковтуненко Валерій Іванович — започаткував 16 квітня 2020 користувач Valkovtunenko

• Комплекс будинків по вулиці Стрийській, 36—42 — започаткувала 15 квітня 2020 користувачка Xsandriel

• Пам'ятник жертвам Батуринської трагедії — започаткував 15 квітня 2020 користувач NSayenko

• Лазар Віктор Леонідович — започаткував 15 квітня 2020 користувач VimalPPCE

• Дарина Федина — започаткував 15 квітня 2020 користувач Nickispeaki

• Заболотний Володимир Володимирович — започаткував 15 квітня 2020 користувач Максим Огородник

• Урусов Георгій Олександрович — започаткував 15 квітня 2020 користувач Kamelot

• Джим Ґудзик і машиніст Лукас — започаткував 14 квітня 2020 користувач Tak treba

• Тіменко Олександр — започаткував 14 квітня 2020 користувач Alex Blokha

• Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Дрогобич) — започаткував 14 квітня 2020 користувач Zubryckiy

• Вольський Анатолій Миронович — започаткував 14 квітня 2020 користувач BackFire

• Барський Вілен Ісаакович — започаткував 14 квітня 2020 користувач Paintgol

• Українець Іван Каленикович — започаткував 14 квітня 2020 користувач Kamelot

Україна • Портал:Українська діаспора • Портал:Українська повстанська армія • Портал:Українське мистецтво • Портал:Українська література • Портал:Українська мова • Портал:Сучасна українська література • Портал:Український кінематограф • Портал:Українська музика • Портал:Український рок • Портал:Український спорт • Портал:Українська наука • Портал:Географія України

Мистецтво • Архітектура (Фортифікація • Дерев'яна архітектура • Храми східної традиції) • Бароко • Кераміка • Кінематограф • Модерн • Мультиплікація • Образотворче мистецтво (Живопис • Скульптура) • Музика (Джаз • Естрада • Кантрі • Класична музика • Мюзикл • Опера • Оперета • Панк • Прогресивний рок • Рок • Рок-н-рол • Російський рок • Фолк-рок • Хард-рок • Хеві-метал • The Beatles) • Танець (Балет) • Театр • Телебачення • Фотографія • Цирк