Володимир Дрозд народився 25 серпня 1939 року в селі Петрушин на Чернігівщині.
«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника.
Протягом 1966—1970 років працював старшим редактором видавництва Радянський письменник.
Перший головний редактор журналу «Київ» (1983—1985 роки).
Протягом 1991—1999 років був секретарем та заступником голови НСПУ.
Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, та похований на Байковому кладовищі.
Письменники Марта Тарнавська (у книзі "Ключі до царства") та Іван Гнатюк (у книзі "Бездоріжжя") висловлювали припущення про те, що Дрозд і сам співпрацював з КДБ, однак документальних підтверджень даного факту поки що не виявлено.
Щодо Олеся Гончара, то той у своєму щоденнику цінував Дрозда як письменника, але рішуче не сприйняв "автобіографічного шоу", в якому Дрозд відверто зізнається у співпраці з КДБ (Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства. К., 2008, с. 224).
Творчість
Володимир Дрозд із перших кроків у літературі тяжіє до філософських узагальнень, фантастики та до соціально-правдивих тем. І відразу ж отримує заслін на оприлюднення своїх творів.
Володимир Дрозд двадцятирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи друкувати новели, Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.
Основні твори — повісті та романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Вирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Вистава» (1985), «Листя землі».
З творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», пов'язані досягнення химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму. Художня умовність у письменника цілком оригінальна, химерно-розкута. В. Дрозд підкреслює вплив на нього М. В. Гоголя та «Лісової пісні»Лесі Українки, та фольклору (казки, легенди, перекази, билини, уламки слов'янської міфології)[4].
За словами В. Дрозда, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози письменника[4].
старша дочка - Жиленко Ірина (Орися) Володимирівна, 1966 року народження, у 2000 році захистила у Московському Патріархаті дисертацію на здобуття звання кандидата богословських наук, з того часу працювала в Києво-Печерському заповіднику, та координувала утворене у Києві представництво московського видавництва "Православна енциклопедія", фактично проводила "вербовку авторів" для нього. У своєму заповіті Дрозд писав про неї наступне: "Павла прошу усе можливо зробити, щоб Орися, яка уже навряд чи матиме свою сім’ю, не почувалася чужою у його родині''[5].
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 7 січня 2024. Процитовано 25 грудня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Жадько В. О. Український некрополь: іст. наук. довід. — К. : СПД Жадько В. О., 2005. — С. 117. — ISBN 966-8567-01-3.
Жадько В. О. У пам'яті Києва: Столичний некрополь письменників: наук. фотоіл. довідник-посібник. — К. : СПД Жадько В. О., 2005. — С. 222. — ISBN 966-8567-03-X.
