Російська окупація Луганської області
Луганська область є місцем активних бойових дій у ході російсько-української війни з 2014 року. Більша частина регіону на південь від річки Сіверський Донець, включно з обласним центром містом Луганськом, протягом 2014—2022 років контролювалася російським маріонетковим квазі-державним утворенням «Луганська народна республіка», визнаним терористичною організацією в Україні. З початком російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року Збройні сили Росії, включно із 2-м армійським корпусом «ЛНР» просунулись на північ області, взявши під контроль більшу частину за винятком плацдарму на заході області у районі міст Сєвєродонецьк—Лисичанськ—Рубіжне, де найбільш запеклі бої точилися з березня до початку липня 2022 року. 3 липня українські захисники вимушені були відступити з Лисичанська, який лишався останнім великим населеним пунктом Луганщини, що станом на початок липня був підконтрольним Україні[1]. Станом на середину серпня під українським контролем лишалися два села Луганщини, навколо яких точилися бої[2]. Росія проводить політику зросійщення окупованих нею територій області — у школах викладають тільки російською мовою навіть у повністю українськомовних населених пунктах. Українські підручники опинилися під забороною, а охочі вчитися українською змушені робити це потай від окупаційної влади[3][4][5]. Вторгнення 2022 року  За свідченнями секретаря РНБО Олексія Данілова сухопутне вторгнення Росії до України розпочалося близько 3:40 24 лютого 2022 на ділянці кордону поблизу селища Мілове[6]. Прорив державного кордону відбувся по лінії Красна Талівка—Городище—Мілове[7]. Протягом 24-25 лютого точилися бої за Щастя і Станицю Луганську[8], які розташовані на лінії розмежування на лівому березі Сіверського Дінця, проте вже 26 лютого ці населені пункти були окуповані росіянами так само, як Трьохізбенка, Кримське та Марківка на півночі області[9]. Протягом перших днів вторгнення бої точилися не лише на лінії розмежування з тимчасово окупованою частиною Луганщини, але й у глибині області. Так, зокрема, 24-25 лютого українська армія вступила в бій з ворогом під Біловодськом, Новоайдаром, Старобільськом[10]. 2 березня Новоайдар і Старобільськ були зайняті росіянами, які після попрямували у західному напрямку і наблизилися до Сєвєродонецька[11]. 28 лютого жителі села Містки Сватівського району повідомили, що в село зайшли росіяни, які попрямували у бік Сватового, яке окупували 3 березня[12]. Російські атаки супроводжувалися обстрілами населених пунктів, а цілями ставали місцеві мешканці і об'єкти цивільної інфраструктури. Станом на 12 березня 70 % території Луганщини вже перебувало під контролем росіян[13]. Оборона українських сил зосередилася на плацдармі на заході Луганщини у густонаселеному районі, де знаходиться тимчасовий обласний центр Сєверодонецьк з прилеглими містами Лисичанськ, Рубіжне, Попасна, Гірське, Кремінна[14]. 18 квітня Україна втратила контроль над Кремінною[15], 8 травня росіяни зайняли Попасну[16], 14 травня окупували Рубіжне[17]. Під час наступу росіяни завдавали містам значних руйнувань артилерією та авіанальотами, знищуючи житлові будинки та об'єкти цивільної інфраструктури[18][19][20]. Станом на 25 травня росіяни окупували 95 % Луганщини[21]. Битва за Сєвєродонецьк З перших днів російського вторгнення Сєвєродонецьк перебував під обстрілами росіян. Найперші зіткнення відбулися 2 березня, проте наступ росіян успіху не мав. У квітні-травні росіяни сконцентрували ресурси на захоплення населених пунктів навколо Сєвєродонецька з подальшим форсуванням Сіверського Донця з метою оточення міста та просування на правий берег до Лисичанська. На початку травня у Луганській і Донецькій областях росіяни здійснили щонайменше 9 спроб форсувати річку, проте не змогли здійснити задумане[22]. Під час спроби форсування під Білогорівкою 11 травня 17 ОТБр знищила щонайменше 80 одиниць техніки та 485 російських військових[22][23]. 26 травня росіяни увійшли до міста й розпочали вуличні бої з українськими захисниками[24][25]. 1 червня росіяни контролювали східну частину міста; голова Луганської ВЦА Сергій Гайдай поідомляв, що 70 % Сєвєвродонецька захоплені окупантами[26]. На початку червня ЗСУ провели низку успішних контратак у місті, тимчасово встановивши контроль за половиною міста; можлива мета контратаки полягала в тому, щоб відволікти основні російські сили на Сєвєродонецьк, послабивши їх на інших напрямках[27]. 14 червня стало відомо, що 3 мости через Сіверський Донець, які з'єднували Сєвєродонецьк з Лисичанськом зруйновані[28], а захисники міста вимушені були відступити до промзони й зайняти оборону на хімічному комбінаті «Азот»[24]. Протягом усього часу боїв Сєвєродонецьк зазнавав жорстких артилерійських обстрілів і авіанальотів, неодноразово під атаками перебував комбінат «Азот», де були знищені ємності та склади з хімікатами. Під час оборони комбінату понад 500 цивільних осіб перебували у бомбосховищах підприємства, що втім не зупиняло бомбардування об'єкту росіянами. 24 червня росіянам вдалося захопити Гірське і Золоте південніше від Сєвєродонецька і Лисичанська[29], що призвело до посилення атак на місто й українські підрозділи були вимушені покинути промзону Сєвєродонецька через загрозу оточення[30]. Надалі росіяни закріпилися у містечках-сателітах Сєвєродонецька на лівому березі Дінця: Сиротиному, Борівському та Вороновому[20]. Бої за Лисичанськ.jpg) Лисичанськ має стратегічне значення для російської армії в контексті подальшого наступу на північ Донецької області. Ключовим фактором у битві за Сєвєродонецьк і Лисичанськ є контроль над трасою Т 1302, яка сполучає Лисичанськ з Бахмутом і є шляхом постачання українських підрозділів на Луганщині[31]. Наприкінці червня росіяни зайняли низку сіл: Тошківку, Мирну Долину, Підлісне, Устинівку[32]. Цей наступ дав можливість росіянам окупувати Золоте і Гірське, а також атакувати Лисичанськ з південного напрямку[33]. 3 липня росіяни захопили Лисичанськ[1], після чого міністр оборони Росії Сергій Шойгу доповів президенту Володимиру Путіну, що уся територія Луганщини перейшла під контроль Росії[34], проте станом на середину серпня під контролем українських військ залишалися 2 села області[2]. Український контрнаступПід час контрнаступу ЗСУ у Харківській області посилилися бойові дії й на Луганщині. 12 вересня Сергій Гайдай повідомив про визволення кількох сел в області, проте зазначив, що не може наразі їх називати[35]; 19 вересня ЗСУ повністю взяли під контроль Білогорівку неподалік Лисичанська[36]. Станом на 9 жовтня після успішного визволення Лимана і деокупації півночі Донецької області Україна відновила контроль над кількома населеними пунктами у Сватівському районі Луганщини, а саме: Андріївка, Греківка, Надія, Невське, Новоєгорівка, Новолюбівка, Стельмахівка[37]. 24 жовтня Збройні сили України відновили контроль над селами Кармазинівка, Невське і М'ясожарівка у Сватівському районі[38]. Пізніше Кармазинівка була повторно окупована. Громадський спротивЯк і по всіх територіях України, куди вдерлися російські загарбники, у окупованих містах Луганщини протягом березня відбулися мирні стихійні мітинги проти окупантів. 2 березня проукраїнський мітинг відбувся у Старобільську[39], 3 березня — у Сватовому[12], 5 березня — у Білокуракиному[40], 6 березня — у Троїцькому[41]. Мітинг у Новопскові, який відбувся 4 березня, росіяни розігнали силою[42]. Рух опоруНа території, контрольованій ЛНР, український рух опору діє з 2014 року. Протягом 2014—2015 років Володимир Жемчугов організував на окупованих територіях Луганщини кількадесят диверсій на залізницях, якими в ОРДЛО йшла військова техніка сепаратистів, допоки не був схоплений бойовиками після підриву на міні[43]. Однією з цілей партизанів стали колаборанти: на чиновників, які перейшли на бік окупантів, було здійснено низку замахів. Так в січні 2015 року під час обстрілу автомобіля невідомими особами на трасі Первомайськ-Лисичанськ був вбитий Євген Іщенко, який був «мером» окупованого м. Первомайськ[44][45][46]. У грудні 2015 року «отаман» підрозділу «Донських козаків» Павло Дрьомов, прямуючи на святкування власного весілля на викраденому у місцевого підприємця автомобілі, був підірваний закладеною в автомобілі вибухівкою.[47][48]. А в лютому 2017 року в Луганську внаслідок підриву автомобіля в центрі міста був вбитий Олег Анащенко, начальник управління т. зв. «Народної міліції ЛНР»[49][50]. Після початку російського вторгнення 2022 року на окупованих територіях почали поширюватись патріотичні графіті та антиокупаційні листівки та час від часу відбувалися диверсії на російських складах боєприпасів та інших інфраструктурних об'єктах[51], задіяних у забезпеченні російських військ, зокрема, неподалік Сватового було пошкоджено розподільчу коробку керування залізницею та підірвані ємності з паливом у депо[52]. Наприкінці квітня під час наради окупаційної влади у міській раді Кремінної стався вибух газу, ніхто не вижив. Однак окупаційні правоохоронні органи, які розслідували вибух, вважали, що це була диверсія[53]. У Новоайдарі підпільники вбили місцевого громадського діяча, який передав російським військовим інформацію про проукраїнських активістів та ветеранів АТО[54]. У серпні у Біловодську було скоєно напад на призначеного Росією мера міста та його заступника — автомобіль, у якому вони перебували, був обстріляний, а самі пасажири отримали поранення[55]. У Старобільську партизани підірвали автомобіль з іншим колаборантом — начальником місцевого МРЕВ[56]. У вересні в Луганську внаслідок спрацювання саморобного вибухового пристрою у будівлі прокуратури загинув генпрокурор «ЛНР». Разом із ним загинула його заступниця. Офіс Президента України спростував причетність України до вбивства колаборанта, вважаючи його внутрішніми кримінальними розбірками[57]. Див. також
Примітки
|
||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
